Проект

Війна — антинародне, антигуманне явище не тільки для конкретної людини, але й для всього людства.

Безглузда війна, коли людина стає знаряддям в руках агресивних політиків, пропаганда війни, військового духу — злочин. Але коли людина захищає Вітчизну, близьких, її загибель почесна, вона гідна поваги.

Не можна забути про жахливі події Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, аби вони не повторилися. Тому учнівський і педагогічний колектив Боровківської СЗШ веде пошукову і дослідницьку роботу, пов’язану з подіями цієї війни, збиранням інформації про своїх земляків, що віддали життя за Перемогу, незважаючи на те, що в мікрорайоні Боровківської територіальної громади вже не залишилося в живих жодного ветерана, який дійсно пройшов всі пекельні муки війни і міг би з власного досвіду і пам’яті розкрити нам сторінки тих жахливих подій, розповісти про легендарних співвітчизників, відважних воїнів-визволителів нашого краю.

Забуті імена, викреслені з пам’яті цілі сторінки, зруйновані могили, поламані хрести, понищені церкви…

Сьогодні ми хочемо воскресити в пам’яті сторінки нашої історії, імена людей, які до недавнього часу вважалися безвісно зниклими або просто забутими і ніким не дослідженими.

Ми зустрілися з жителькою нашого села Бабій Ольгою Семенівною. Все життя вона прожила в рідному селі, закінчила школу, працювала в колгоспі «Шлях до комунізму», потім бухгалтером у Боровківській сільській раді. На долю випало багато лиха і радості.

«Було всього, — каже жінка, — пережила і голод, і війну, і розруху, втрату батька у роки Великої Вітчизняної війни. Тяжко згадувати ті роки. Батька чекали все життя.

Мій батько, Мустівий Семен Семенович, народився 10 січня 1910 року у селі Боровківка Верхньодніпровського району. Навчався у Боровківськвй школі, закінчив її у 1927 році, був направлений на робітфак у місто Харків. У страшний 1933 рік закінчив Харківський зооветеринарний інститут і був направлений на роботу в типографію міста Верховцево і одночасно вчителем Боровківської середньої школи. З 1938 року по 28 червня 1941 року працював директором цієї школи, викладав історію, географію і німецьку мову.

У 1940 році закінчив Бердянський педагогічний інститут.

1941 рік… Війна. Горе випало на долю всієї країни.

На боротьбу з ворогом піднялися усі — і старі, і молоді.

28 червня 1941 року батько пішов на фронт, але перед цим шкільну документацію, штамп, печатку та підручники він склав у мішок і закопав під деревом, щоб вони не дісталися ворогам. Пізніше печатку і штамп знайшли, підручники, на жаль, ні.

Не довго воював батько. Загинув 11 вересня 1941 року, захищаючи Червоний Перекоп Кримської області. Був тяжко поранений в легені.

До квітня 2004 року вважався батько безвісти зниклим, і лише у квітні 2004 року ми отримали документи із Санкт — Петербурзького військово-медичного архіву про загибель батька та місце його поховання.

Нещодавно ми дізналися про героїчний вчинок ще одного нашого земляка Терентія Сергійовича Малієнка, 1910 року народження. Народився він у селі Вільні Хутори Верхньодніпровського району, що відноситься до Боровківської територіальної громади. До служби в армії працював трактористом в колгоспі, закінчив робітфак сільськогосподарського інституту, а потім, був призваний на службу до армії, там і закінчив школу військових льотчиків.

Малієнко був одним із найкраще підготовлених льотчиків у полку.

Почав освоювати найновіший пікірувальний бомбардувальник Пе-2.

Та от 22 червня 1941 року о 6 годині 05 хвилин аеродром Теребовля, що в тернопільській області України, почали бомбардувати фашистські юнкери. На аеродромі базувався тоді 86-ий швидкісний бомбардувальний авіаційний полк 16-ої змішаної авіаційної дивізії.

Цього першого ранку війни черговим на аеродромі був заступник командира ескадрилії лейтенант Терентій Малієнко. Він першим помітив наближення юнкерів і оголосив бойову тривогу. Повітряні стрілки — радисти кинулися до кабін своїх літаків, до кулеметів і відкрили вогонь по фашистах.

А сам Терентій Малієнко на чолі чергової ланки швидкісних бомбардувальників встиг піднятися в небо на зустріч з фашистськими стерв’ятниками. В екіпажі Терентія Сергійовича знаходилися штурман Сергій Ігнатійович Котик і стрілок-радист Никифір Дем’янович Петров. Малієнко набрав висоту, спрямував літак в атаку на юнкерів. Фашисти безцільно скинули бомби і почали маневрувати, націлюючи вогонь на червоноармійських бомбардувальників.. Одна із черг прошила літак Малієнка, він загорівся.

З бою не повернувся ніхто з радянського екіпажу.

Свідки того незвичайного і героїчного повітряного бою бачили, як керуючи вже палаючою у вогні машиною, Малієнко кинувся за головним юнкером. На командному пункті почули голос лейтенанта: «Нет, не уйти фашистским гадам!» І тієї ж миті швидкісний бомбардувальник Малієнка догнав юнкерса і протаранив його. Обидва літаки-свій і чужий-обидва, обійняті полум’ям, рухнули на колгоспне поле поблизу аеродрому. Наш екіпаж загинув.

Фашисти встигли вибратися з палаючого літака на парашутах. Двох із них було взято в полон, третій встиг застрелитися.

Так лейтенант Терентій сергійович Малієнко та його підлеглі ціною власного життя дали відсіч німецьким бомбардувальникам. Останки героїв того ж дня було поховано на кладовищі міста Теребовля.

Про цей факт ми дізналися із листа товариша, що служив разом з Малієнко, жителя селища Любитіно Новгородської області Павла Семеновича Єфимова. Одразу після війни він та його однополчани стали оббивати пороги всіх інстанцій, щоб добитися заслуженої нагороди для свої однополчан-героїв. Спочатку свідки подвигу писали колективні листи, потім Павло Семенович залишився один, всі його товариші померли.

У 86-му авіаполку свято шанували пам’ять про своїх перших героїв. Маршал авіації Н. Скрипко в своїй книзі «По целям ближним и дальним» теж розповідав про подвиг екіпажа Терентія Малієнка. Він особисто знав льотчиків цього полку з довоєнних часів.

У роки війни полк був удостоєний гвардійського звання, отримав почесну назву «Таганрозький», нагороджений орденами «Красного Знамени» і Олександра Невського, а дивізія стала гвардійською Таганрозькою «Краснознаменной», орденів Суворова і Кутузова.

Але так уже трапилося, що після пам’ятного повітряного бою 22 червня 1941 року полк був роззосереджений поескадрильно на двох аеродромах і того ж дня приступив до роботи. Можливо, тому і не були вчасно оформлені потрібні для нагородження героїв, що відзначилися в бою, документи. Хоча найперші повітряні тарани відмічалися найвищими нагородами країни-орденом Леніна і Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.

А наші герої так і не дочекалися, заслуженої ціною власного життя, нагороди.

Не менш героїчним іі коротким було життя Івана Андрійовича Рудниченка, жителя села Вільні хутори Верхньодніпровського району. Велику Вітчизняну війну колишній вчитель з села Вершина Іван Андрійович

Рудниченко почав у званні молодшого політрука роти. Пізніше став військовим комісаром батальйону, потім агітатором полку і з боями пройшов від західних кордонів Радянського Союзу до стін Сталінграду. Він брав участь в обороні північної частини волзької твердині в районі заводу «Красный Октябрь», в ліквідації Сталінградського угрупування ворога, у визволенні Донбасу, в Білгородсько-Харківській операції і закінчив свій бойовий і життєвий шлях при визволенні рідної Дніпропетровщини.

Після розгрому фашистських військ під Сталінградом Червона Армія почала масове вигнання ворога з нашої землі. Барвенківська двічі Червонопрапорна гвардійська стрілкова дивізія, в якій служив капітан І. А. Рудниченко, переслідуючи противника, вийшла на лівий берег Дніпра в районі села Чаплі. Перед нею стояло завдання — з ходу форсувати ріку, і, обходячи з півдня частину Дніпропетровська, розвивати насту на захід.

Відрізаючи ворогу шляхи відходу.

Наші воїни готувалися до переправи. Рівно о 24.00 годині почалося форсування Дніпра. Цілий день ішов дощ, ввечері він посилився.

Дув поривчатий вітер, ріка розбурхалася. Першим переправлявся полк, в якому агітатором був гвардії капітан Рудниченко. Передовому загону цього полку, який складався з 17-ти сміливців, було наказано форсувати ріку, — захопити на протилежному березі плацдарм і протриматися на ньому до переправи полку.

Командиром загону був призначений бойовий офіцер, гвардії капітан Бєляєв, його заступником по політчастині — гвардії капітан Рудниченко.

Використовуючи темряву, почали переправу. До берега залишалося всього декілька метрів, коли у повітря злетіли ворожі ракети, що освітили ріку. Загін було виявлено і противник відкрив сильний вогонь.

Залишивши човни, наші воїни по пояс у крижаній воді кинулись уперед.

В 50-100 метрах від берега проходив передній край німецької оборони.

Перед першою траншеєю простягнулося декілька рядів колючого дроту. Далі — друга лінія ворожих окопів. На радянських воїнів фашисти обрушили шквал вогню. Але сміливці підповзли до загороджень, зробили в них проходи і, закидавши першу траншею ворога гранатами, кинулись в рукопашну. Частина траншеї була захоплена.

Сім разів кидались в атаку гітлерівці, страшні втрати несли обидві сторони. Загинув командир загону капітан Бєляєв. Командування прийняв на себе гвардії капітан Рудниченко.

На протязі доби невелика група радянських воїнів відбивала численні атаки ворога. Тричі ворог пропонував здатися в полон. Командир заявив: «Будемо битися до останнього, по-гвардійськи. Помремо, але відстоїмо нашу землю!»

В той час, як загін сміливців із останніх сил обороняв плацдарм, до форсування Дніпра приступили інші підрозділи полку. На човнах, плотах гвардійці подолали ріку, з кожною хвилиною їх ставало все більше. Коли наступив ранок, контратаки противника, підтримані артилерією, мінометами і авіацією, йшли одна за одною.

Бій продовжувався весь день. Гвардійці поступово розширювали плацдарм. Загін, яким командував капітан Рудниченко, був атакований великими силами ворога і притиснутий до річки. «Гвардійці, за мною!

Вперед!» Командир піднявся на весь зріст і кинувся на ворога, піднявши в атаку бійців. Фашисти не витримали натиску і відступили назад. В цьому бою загинув смертю хоробрих гвардії капітан Іван Андрійович Рудниченко.

Дніпро було форсовано. Дивізія разом з іншими військовими підрозділами рушила до Дніпропетровська, а 25 жовтня 1943 року місто звільнили від окупантів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 року гвардії капітану Рудниченку посмертно присвоєно високе звання Героя Радянського

Союзу. Це звання було присвоєно ще 15-ти воїнам Барвенківської дивізії. Друзі з почестями поховали командира на плацдармі, а пізніше — на прохання рідних — перевезено в рідне село.

Могила героя знаходиться в селі Вільні Хутори.

Цікаві матеріали про нашого земляка знаходяться у Верхньодніпровському районному історико-краєзнавчому музеї. Зокрема: фото воєнних часів, спогади людей, які його знали, похоронка, одержана родичами після смерті капітана Рудниченка.

Поема однієї миті.

Нашому земляку Герою Радянського Союзу капітану І. А. Рудниченку присвячується

Старі Кайдаки. Мла передранкова, І правий берег скалить зуби хижо, А з лівого пливе за човном човен, Мовчить усе, навкруг тривожна тиша. Ось берег наближається поволі, До нього сотня метрів, п’ятдесят, Ще менше… І вогонь багатоствольний, І закипів Дніпро.

Вперед, солдат!

У воду крижану, на дріт колючий, В окоп — гранату, кулю точну слідом, І є плацдарм на почорнілій кручі — Солдатське серце в рідну землю влито. «Здавайся, рус!» — із трьох сторін белькочуть, Із трьох сторін повзуть зловісні тіні, Ворожі кулі рвуть повітря в клоччя, Шукаючи смертельним жалом тіло. Ще мить — а потім їх не зупинити, Ще мить — швидка, коротка і маленька… У простір, наскрізь кулями прошитий, Звівсь комісар плацдарму Рудниченко: «Позаду наш Дніпро від гніву сивий, Попереду батьків священні хати, Міста і села, і сади, і ниви, Так не дамо їх ворогу топтати!

Вперед!» Зійшлися у запеклім бої, Сірозелений бруд назад хитнувся. Ура! Перемага радянський воїн!..

Та тільки раптом комісар спіткнувся. Вп’ялося в серце смертоносне жало, Упав грудьми на рідний берег правий… Над хвилями Славутича лежати Він залишився вічним свідком слави.

Злетіли на лелечих крилах роки, Та пам’ять наша не пізна спокою. В майбутнє нам прослалася дорога Із митей тих, що віддали герої.

Віктор Шкуро.

Ми намагалися дізнатися бодай щось про тих людей, які у роки Великої Вітчизняної війни були відправлені на примусові роботи до Германії, але жодного живого свідка-остарбайтера не залишилося в живих. Пощастило дізнатися від родичів про одну жінку, яка пережила ці страхіття. В селі Павло-Григорівка Верхньодніпровського району проживала сім’я Білоус, де було дві доньки. Ользі якраз виповнилося 16 років, а Лідії було тільки 12. Тому до Германії забрали тільки Ольгу.

Це сталося 22 листопада 1942 року. Білоус Ольгу Григорівну інтернували До Германії у місто Ромбах, де вона працювала на фабриці. Так як Ольга була дуже слабкою і худощавою, то дуже швидко її організм був виснажений від важкої роботи і поганого харчування і в неї відмовили ноги. Німці хотіли спалити її в крематорії, але відважні полонені підняли бунт на фабриці і дівчину залишили живою, проте сидіти без діла їй не дозволили. Ольгу відправили на кухню виконувати сидячу роботу, в основному вона чистила картоплю.

Коли дівчина поправилася, то знову почала працювати разом з іншими-возити кокс. З довідки ми дізналися, що Білоус О. Г. була звільнена 18 квітня 1945 року і 27 червня 1945 року повернулася додому, у рідне село. Залишилися навіть фотографії з Німеччини, які є доказом всієї історії. Так закінчилася страшна історія.

Рідні навіть не сподівалися, що їх слабка дитина зможе витримати всі страждання і повернеться додому. Їй пощастило, що держава не мала на неї ніяких компрометуючих матеріалів і все закінчилося добре. Все життя жінка працювала в колгоспі телятницею, отримувала грамоти і медалі за віддану працю і намагалася не згадувати тих страшних років свого життя.

Додаток №1

Додаток №2

Ілюстрація №1 Ілюстрація №2

І. А. Рудниченко з товаришем у роки війни

Ілюстрація №3 Ілюстрація №4

22.01.1944 р. Білоус О. Г. 18.06.1943 р. Білоус О. Г. з подругами в в місті Ромбах — Франція. Місті Штальгельмі — Німеччина.

Ілюстрація №6

Ілюстрація №7

Старий пам’ятник на Братській могилі в селі Боровківка

Ілюстрація №8

Оновлений пам’ятник в селі Боровківка

Ілюстрації № 9-13 «Учасники мітингу біля оновленого пам’ятника»