Прославляння романтичних ідеалів у поезії Гумилева

Невеликий цикл «Капітани», про яке так багато висловлювалося невірних суджень, породжений тим же прагненням уперед, тим же преклонінням перед подвигом: «Жоден перед грозою не тріпотить. Жоден не згорне вітрила». Гумилеву дороги деянья незабутніх мандрівників: Гонзальво й Кука, Лаперуза й да Гамори… З їхніми іменами входить в «Капітани» поезія великих відкриттів, непохитної сили духу всіх, «хто дерзає, хто хоче, хто шукає». Чи не тут потрібно бачити причину раніше социологически витлумаченої суворості:

«Або, бунт на борті виявивши, Через пояс рве пістолет»?

В «Перлах» є точні реалії, скажемо в картині берегового життя моряків («Капітани»). Однак, відволікаючись від нудного сьогодення, поет шукає співзвуч із багатим миром здійснень і вільно переміщає свій погляд у просторі й часі.

От чому виникають різноманітні образи, зокрема винесені в заголовки віршів: «Старий конквістадор», «Варвари», «Лицар з ланцюгом», «Подорож у Китай». Саме вони дають упевненість у вибраному шляху, а також форму для вираження внутрішніх запитів Відчутні в «Перлах» і трагічні мотиви — невідомих ворогів, «дивовижного горя». Така влада безславного навколишні. Його отрути проникають у свідомість ліричного героя.

«Завжди візерунковий сад душі» перетворюється у висячий сад, над ним «кожною північчю так страшно, як низько нахиляється лик місяця» — не сонця У сумному ключі з’являються випробування любові. Тепер лякають не зради, а втрата «уменья літати», знаки «мертвої томливої нудьги», «поцілунки — окроплені кров’ю», бажання «заворожити садів болісну далечінь», у смерті знайти «острови доконаного щастя». Чи можна, проте, не помітити справді гумилевское — шукати країну щастя навіть за рисою буття? Ніж похмуріше враження, тим упорней тяжіння до світла. Ліричний герой, погибнув, знову хоче горіти на багатті: «Я ще раз отпилаю упоительной життям вогню». Творчість — теж вид самоспалення:

«На, володій чарівною скрипкою, подивися в очі чудовиськ И загинь славною смертю, страшною смертю скрипаля!»

В «Житті вірша» Гумилев писав: «Під жестом у вірші я маю на увазі таке розміщення слів, підбор голосних і приголосних звуків, прискорень і вповільнень ритму, що читаючий вірш мимоволі стає в позу героя, «…

» випробовує те ж, що сам поет… » Такою майстерністю володів Гумилев. «Тягучі» анапести частини «Чарівної скрипки» доносять утома, що охоплює скрипаля. Ямби першого вірша «Капітанів» електризують енергетичною інтонацією. Згущенням однотипних або контрастних ознак поет відтворить конкретний колорит.

А з іншого боку, постійно розширює наше сприйняття асоціаціями. Частково — зі своїми колишніми образами («сад душі», поле, сонце, вогонь). Нерідко — з історико-культурними явищами.

Бальзаківський акцент виникає зі згадуванням «шагреневих плетінь». Музика композиторів-романтиків (Шумана?) чимало підказує в «Маэстро». Капітан з особою Каїна поглиблює образ Летючого Голландця «Почуття шляху», владевшее автором «Перлів», виявилося й у його житті. Він хотів освоювати далекі країни.

І в короткий строк зробив слідом за першим ще три подорожі в Африку. Гумилев зробив свій внесок в етнографію Африки: зібрав фольклор, вивчив побут, вдачі ефіопів. А для себе як поета, за його словами, запасся матеріалом і зоровими враженнями «на дві книги». Дійсно, багато віршів, особливо збірників «Намет», «Чуже небо», знаходять свіжу тематику й стилістику Невтомний пошук визначив активну позицію Гумилева в літературному середовищі.

Він незабаром стає видним співробітником журналу «Аполлон», організує Цех Поетів, а в 1913-м разом із С. Городецьким формує групу акмеистов: А. Ахматова, О. Мандельштам, М. Зенкевич, минулого й співчуваючі У своєму маніфесті «акмеизма » (тобто вищий ступінь чогось, розквіт) Гумилев виділив ряд положень. Не забуваючи про «гідного батька» — символізмі, він пропонував: «більшу рівновагу між суб’єктом і об’єктом» поезії, не ображати непізнаване «більш-менш імовірними здогадами» і — повідати «про життя, що нітрохи не сумнівається в самій собі…

» Отут не було нічого, що можна було порахувати за незвичайну програму. Швидше за все Гумилев узагальнив у статті творчий досвід. Самий нібито «акмеистский» збірник «Чуже небо» (1912) був теж логічним продовженням попередніх.

Та й в «акмеїстичній» групі єдності не було. Навіть С. Городецький відстоював різко відмінні від Гумилева погляди.

Немудро: маніфести відійшли в минуле, а поезія залишилася В «Чужому небі» знову відчувається неспокійний дух автора. У збірник були включені невеликі поеми «Блудний син» і «Відкриття Америки». Здавалося б, вони написані на справді гумилевскую тему.

Але як вона змінилася! Поруч із героєм Колумбом в «Відкритті Америки» устала не менш значна героїня — Муза Далеких Мандрівок. Автора тепер захоплює не велич діяння, а його зміст і душа обранця долі. Може бути, уперше в них немає гармонії.

Зрівняємо внутрішній стан Колумба до й після його подорожі:

Чудо він духовним бачить поглядом, Цілий мир, невідомий пророкам, Що заліг у безоднях блакитних, Там, де захід сходиться зі сходом. » А потім Колумб про себе: Раковина я, але без перлин, Я потік, що був загачений,- Спущений, тепер уже не потрібний «Як коханець для гри інший, Він покинутий Музою Далеких Мандрівок».

И сам почуває себе спустошеним. Аналогія з устремліннями художника безумовна й смутна.

«Перлини» ні, пустунка муза покинула сміливого. Про меті пошуку замислюється поет. У цих сумних міркуваннях Гумилев критичний до свого минулого. У вірші «Сучасність» він з іронією згадує, як зустрічав «Одиссеев в імлі пароплавних контор, Агамемнонов між трактирних маркерів». У той час як «…

У далекому Сибірі, де плаче пурга, Застигають у срібних льодах мастодонти, Їхня глуха туга там колише сніги». В «Сні», «На море», «Я вірив, я думав…», «Сліпуче» — скрізь чується й усмішка над колишніми кумирами, і трагічні ноти: «Я знаю, я знаю, дорога миючи марна…

«