Рубаї
Так буйно цей рік зацвіли садки,
Дощем любові бережно умились,
І золотим пером написані рядки
В моєму серці віршем народились.
Струна тоді живе, коли звучить,
Коли дарує нам своє звучання.
Коли ж обірвана — зітхає і мовчить…
Таке гірке й страшне її мовчання…
Мої слова — метеорити,
Вони комусь печуть вогнем.
Я згодна ще їх повторити,
Хай Всесвіт знову спалахне…
Шукаю я слово:
Прекрасне, чудове,
Шукаю, мов клад чи удачу.
Й не швидко, бува,
Ті знаходжу слова,
А потім від радості плачу.
Тепер і я сказати мушу,
Як говорив наш Прометей, —
Що відкриваю навстіж душу
Завжди для щирих я людей.
Як мій рядок віршований озветься,
І ляже на папір із-під пера, —
Душа зітхне і тихо засміється,
Уже прийшла, прийшла писать пора…
Я поринула в ніч
Поміж спалахи свіч:
Як шумує «Шампанське» ігристе!
Хоч болить голова,
Я шукаю слова
І нижу поетичне намисто.
Мовчу. Зітхаю. Тихо плачу.
Своїм минулим дорожу…
Та сліз моїх ніхто не бачить,
Про них нікому не скажу…
Рубаї