«Слово об полицю Игореве» — найбільший пам’ятник давньоруської літератури Слово об полицю Игореве Різне

«Слово об полицю Игореве» — найбільший пам’ятник давньоруської літератури
Слово об полицю Игореве піднімається

Відокремленим пам’ятником у пустелі

Нашої древньої словесності

А. С. Пушкін

В «Слові об полицю Игореве» говориться про історичну подію, невдалий похід на половців князя Новгород-Сіверської землі Ігоря Святославовича в 1185 році, у якому він зазнав поразки й втратив військо

Загадкова історія відкриття й опублікування цього добутку. Рукопис у списку XVI століття була знайдена в одному зі старих монастирів, потім вона зберігалася в бібліотеці графа А. И. Мусіна-Пушкіна, що підніс її Катерині II. Під час пожежі в Москві в 1812 році вона згоріла. Зберігся не оригінал, а список з оригіналу, зроблений в XVIII столітті

Це незвичайний пам’ятник древньої російської літератури хвилював розуми багатьох істориків, поетів, просто аматорів стародавності. Пушкіна неодноразово вертається до давньоруської поеми у своїх записках і статтях, що називає також «Пісня об полицю Игореве». Так, він пише: «Знавці, що бачили її, кажуть, що почерк її був півустав XV століття. Перші видавці приклали до неї переклад, взагалі задовільний, хоча деякі місця залишилися темні або зовсім незрозумілі. Багато хто після того силкувалися їх пояснити. Але… перший переклад, у якому брали участь люди істинно вчені, усе ще залишається кращим.»

Висловлювалися сумніви в дійсності цього добутку, авторство намагалися привласнити те Державіну, те Карамзину. Пушкіна однозначно висловлюється із цього приводу: «Деякі письменники усумнились у дійсності древнього пам’ятника нашої поезії й збудили жаркі заперечення. Щаслива підробка може ввести в оману людей незнаючих, але не може вкритися від поглядів щирого знавця».

Історичне підгрунтя подій, описуваних древнім росіянином поетом, така: в 1184 році російські князі на чолі з київським князем Святославом розбили половців. Небезпека, здавалося б, відступила від Російської землі. Князь Ігор у тім поході не брав участь через те, що похід почався навесні, і ожеледь перешкодила його кінному війську прибути вчасно.

Для того часу війна не була чимсь незвичайним. Князі суміжних князівств постійно прагнули таким шляхом збільшити свої особисті володіння, навіть іноді призиваючи в союзники споконвічних ворогів — половців. Недалекоглядність князя Ігоря саме в тім і складається, що він не розуміє необхідності єднання, спільної боротьби з небезпечним ворогом. У поході Ігор діяв з винятковою відвагою, але прагнення до особистого, славі й користь привели його до поразки, якого росіяни ще не знали. Ігор і його брат Всеволод виявилися вплену.

Слідом за перемогою над Ігорем половці ринулися розоряти Російську землю. Князі були зайняті розбратами, а «погані» нишпорили по Російській землі. Сама природа співчуває полоненому князеві. От як вона зустрічає появу кочівників: «Стогоном стогне мати — земля сира, мутно ріки швидкі течуть, пил несеться, поле покриваючи, прапори хлюпають: половці йдуть».

Основний пафос «Слова об полицю Игореве» — заклик автора до князів об’єднатися на благо землі Росіянці й дружно виступити проти половців

Ингварь і Всеволод,

І всі три Мстиславовичі, не худого гнізда соколи!.. Де ж ваші золоті шоломи й списи польські й щити? Загородите полю ворота своїми гострими мечами

За землю Росіянку, За рани Игореви, буйного Святославовича!

Вага невдачі Ігоря була тим сильніше, що вона підірвала значення блискучої перемоги над половцями, за рік до цього здобутої сполучником російських князів. Автор схвалює війну проти іновірців. Так інакше й не могло бути, особливо якщо дотримуватися версії про те, що автор був учасником походу. Він жагуче прагне передати свою тривогу за долю Батьківщини, запалити слухачів своїми прагненнями й надіями

От так проникливо малює він битву дружини Ігоря з половцями:

Бився день,

Бився інший,

На третій день до полудня впали прапори Игореви.

Отут два брати розлучилися на березі швидкої Каяли;

Отут кривавого вина не дістало;

Отут бенкет закінчили хоробрі русичи:

Сватів напоїли, а самі полягли за землю Росіянку

Никне трава від жалості,

А дерево з горем до землі прихилилося

І це лихо відбулося з вини Ігоря, що, не прислухавшись до дурних ознак, повів військо на загибель. Нехай побічно, але Ігор винуватий і в загибелі Изяслава, сина Василькова, чию дружину теж «крила птахів приодели, а звірі кров полизали».

Із гнівним докором звертається поет до російських князів: «Це ви розбратами й смутою до нас на Русь поганих завели».

А в Путивлі, коштуючи на високій стіні міста, плаче по полоненому Ігорю Ярославівна. Горе затьмарило для неї все світло, а провиною тому — війна. Дорікає вона й вітер, і сонце. Їй однаково, навіщо пішов воювати її ладу, будь-яка війна приносить дружинам і матерям тільки страждання

На Дунаї Ярославнин голос чується. Кукушкою безвестною рано кукует: «Полечу, — говорить, — кукушкою по Дунаєві, Омочу шовковий рукав у Каяле-Ріці, Ранку князеві криваві його рани На могутньому нього тілі

Плач Ярославівни й інших яскравих епізодів свідчить про те, що автор поеми був літературно обдарованою людиною. Своєрідна співуча мова «Слова…», дивні порівняння свідчать про цьому

Немає ніяких сумнівів у тім, що «Слово…» написано патріотом своєї рідної землі. Тепле почуття любові до батьківщини проявляється в тім щиросердечному хвилюванні, з яким автор говорить про поразку дружини Ігоря, і в тім, як він передає плач російських жінок по вбитих воїнах

Русь, весь росіянин народ є головним героєм древньої поеми. «Слово об полицю Игореве» залишає відчуття простору: безкрайні ліси, поля, «синє море», Дон, Волга, Дніпро, Дунай, Західна Двіна, міста Київ, Полоцьк, Чернігів, Курськ, Переяславль, Бєлгород, Новгород, — вся Російська земля уведена в коло оповідання

Образ Батьківщини з її ріками, містами, людьми росіянами протипоставлений образу пустельного половецького степу, «країні незнаної», з її болотами й «грязьовими місцями».

Але як ні хоробрі російські воїни, як ні мужні їх военоначальники, численного ворога можна перемогти тільки великою, об’єднаною силою, Виразником цієї ідеї в поемі є стольний київський князь Святослав Всеволодович. У його «золотому слові», «зі слізьми змішаному», письменник відкрито призиває до єднання рідної землі й припиненню розбратів

Поема закінчується хвалебною піснею князям і дружині. І дійсно, історія підтвердила, що росіяни воїни — теперішні патріоти, хоробрі й стійкі захисники Батьківщини.