Станційний доглядач

«Станційний доглядач» — одна з повістей, що входять у цикл «Повести покійного Івана Петровича Белкина», написаний А. С. Пушкіним васени 1830 року в Болдіну. Відомо, що Болдинськая осінь — чи не самий продуктивний період у тварчості поета: збираючись розстатися з неодруженим життям і передчуваючи обмеженість часу, що у нього буде залишатися для тварчості після одруження, Пушкін, здавалося, намагався встигнути написати якнайбільше. З іншого боку, що стоїть одруження, незважаючи на всі прикрості, пов’язані із пристроєм весілля, не могла не радувати поета, не змушувати тріпотіти й хвилюватися його серце.

Тварчому натхненню сприяла й пора року — улюблена Пушкіним осінь. Лірика цього періоду як не можна глибше відбиває внутрішній стан поета: радісні, грайливі нотки перемежовуються в ній із триважними й смутними. Однак гарний настрій переважає.

Вано спонукує Пушкіна експериментувати, пробувати себе в прозі. Так з’являються «Повісті Белкина», перейняті «веселим лукавствам розуму» . Пушкінського «веселого лукавства розуму» важко було не помітити: не зрячи Баратинський при читанні повістей, за словами самого поета, «іржав і бився».

Однак не всі повести циклу цікаві й веселі. Є серед них і цілком серйозні, і смутні. Такий є й повість «Станційний доглядач», написана в дусі кращих добутків сентиментального напрямку: принижений і сумний герой; фінал — рівною мірою й ськорботна й щасливий; повість перейнята пафосом жалю.

Але від традиційного сентименталізму її відрізняє особливий характер конфлікту: тут немає негативних героїв, які були б негативні у всім; тут немає й прямого зла — і в той же час горі простої людини, станційного доглядача, від цього не стає меншим. Що тільки не ставлять за провину станційному доглядачеві: «Погода нестерпна, дорога кепська, ямщик упертий, коня не везуть — а винуватий доглядач…». Для більшої частини проїжджаючих станційні доглядачі — «нелюди роду людського», і це незважаючи на те, що багато хто «ці настільки оклеветанные доглядачі взагалі суть люди мирні, від природи послужливі, схильні до гуртожитку, ськромні в домаганнях на почесті й не занадто грошолюбні». Таким був і пушкінський герой — Самсон Вырин.

Сім’я в нього була невеликою — він так красуня дочка Дуня. Їй з дитинства довелося звалити на сваї тендітні плечі всю жіночу роботу: дружина Самсона вмерла.

У чотирнадцять років ніхто краще її не міг приготувати обід, забрати в будинку, прислужити проїзному: Дуня була майстринею на всі руки. І батько, дивлячись на її моторність і красу, не міг нарадуватися. Сам Вырин, як він представлений на початку повести, — «свіжий і бадьорий», товариський і неозлоблений, незважаючи на те що незаслужені образи так і сипалися на його голову. І як же здатно змінити людини горі! Усього через кілька років, проїжджаючи по тій же дорозі, автор, зупинившись на ніч у Самсона Вырина, не довідався його: з «свіжого й бадьорого» той перетварився в занедбаного, обрезклого старця, єдиною розрадою якому служила пляшка.

А вся справа в дочці: не випросивши батьківської згоди, Дуня — його життя й надія, заради блага якої він жив і працював, — бігла із проїзним гусаром.

Учинок дочки зломив Самсона, він не міг перенести того, що його миле дитя, його Дуня, що він як міг оберігав від усяких небезпек, змогла так надійти з ним і, що ще страшнее, із собою — стала не дружиною, а коханкою. Пушкіна співчуває сваєму героєві й глибоко його поважає: людина нижчого стану, що виріс у нестатку, тяжкій праці, не забув, що таке порядність, совість і честь. Більше того, якості ці він ставить вище матеріальних благ.

Бідність для Самсона ніщо в порівнянні зі спустошеністю душі. Автор не зрячи ввадить у повість таку деталь, як картинки із зображенням історії блудного сина на стіні в будинку Вырина. Як і батько блудного сина, Самсон готовий був простити.

От тільки Дуня не верталася. Страждання батька збільшувалися тим, що він добре знав, чим найчастіше закінчуються подібні історії: «Багато їх у Петербурзі, молоденьких дурок, сьогодні в атласі так оксамиті, а завтра, подивишся, метуть вулицю разом з голотою кабацкою. Як подумаєш порию, що й Дуня, може бути, відразу пропадає, так поневале згрішиш так побажаєш їй могили…».

Спроба розшукати дочку у величезному Петербурзі закінчилася нічим. От отут і здався станційний доглядач — запив остаточно й через якийсь час умер, не дочекавшись дочки. Т

Еперішній патріот, Пушкін не міг не схилятися перед щиросердечною чистотою російського народу. Повість «Станційний доглядач» — це глибоко філософський погляд на життя, у добутку відбивається мудрість великого художника. «Повістям Белкина» довелося витримати нападки критиків. Багато хто, зокрема Бєлінський, уважали, що. це добуток не гідно ім’я Пушкіна.

Але життя показало інше: «Повести Белкина», і більше інших «Станційний доглядач», відкривали нові шляхи для російської літератури, на них учився Достоєвський, Тургенєв, з них у більшому або меншому ступені виросла вся російська проза по-слепушкинського періоду.