Тема любові у творчості Куприна

Любов… Цим почуттям пронизана вся творчість А. И. Куприна. Воно звучить вавсем: в описі природи, у його відношенні до своїх героїв, особливо кженщине.

Як видно, у житті Куприн не знайшов ту любов, про яку він мріяв, «ту щиру любов, у якій укладене все: цнотливість, поезія, краса й молодість». Особливо це видно на сторінках «Гранатового браслета». У вуста свого героя він вкладає такі слова: «Любов у людей прийняла такі вульгарні форми й снизошла просто до якоїсь життєвої зручності, до маленької розваги». Куприн усвідомлює, що в повсякденності більше немає місця його любові, «любові, для якої зробити будь-який подвиг, віддати життя, піти на мучення — зовсім непраця, а одна радість». У цьому він винить чоловіків, які не здатні на більшу любов. А може, у цьому винуваті жінки? Взяти, наприклад, оповідання Аносова про його одруження: «Бачу, сидить біля мене свіже дівчисько.

Дихає — груди так і ходять під кофточкою. Опустить вії, довгі-довгі такі, і вся раптом спалахне. І шкіра на щоках ніжна, шейку біла така, безневинна, і руки м’якенькі, тепленькі. Ах ти, чорт. І от через три місяці святий скарб ходить у затріпаному капоті, туфлі на босу ногу, волосенки ріденькі, нечесані, у папільйотках, з денщиками собачится, як куховарка, з молодими офіцерами ламається, сюсюкає. Марнотратка, акторка, не ряха, жадібна». Або, наприклад, історія дружини полкового командира, що закохала в себе «новоспеченого прапорщика» і грала його почуттям як хотіла. Заради її він кинувся під поїзд — тільки тому, що вона так сказала. Але ж він неї любив саме тією високою, чистою любов’ю, про яку, за словами Куприна, «марять жінки». Та й сама Віра Павлівна, хоча вона й вірна, нехай нелюбляча, але поважаючого чоловіка дружина, не змогла побачити ту «теперішню, самовіддану щиру любов». Куприн підсвідомо винить неї ветом.

Таким чином, більшість добутків письменника на цю тему — мрії: «… моя любов — не любов, а сентиментальна й смішна гра уяви». Його жіночий ідеал — жінка добра, ніжна, прекрасна як ангел. «Прямо на нього, посередині алеї, повільно рухається, точно пливе в повітрі, не стосуючись-землі ногами. жінка. Онався в білому й серед густої, темної зелені подібна жвавому чудом мармуровій статуї, що зійшла з п’єдесталу. Вона всі ближче й ближче, що точно насувається солодке й грізне чудо. Вона висока, легка й струнка, і її квітуче тіло прекрасно. Її руки з вільною грацією опущені уздовж стегон. Як царська корона лежать навколо її голови важкі сяючі золоті коси, і хтось невидимий обсипає зверху її білу фігуру золотими ковзними пелюстками… Кожна риса її молодої особи чиста, шляхетна й проста, як геніальна мелодія. Погляд її широких очей надзвичайно добрий, ясний і радісний» і т. д.

Створивши такий ідеал, звичайно, важко було знайти його в реальному житті. І в його добутках відчувається ця незадоволеність, адже в більшості його добутків у любові трагічний результат

Любов… Важко назвати письменника або поета, що у своїх утворах не віддав би данину цьому дивному почуттю. Але з-під пера А. Куприна виходили особливі оповідання й повести про любов. Любов як всепоглинаюче почуття, любов безвихідна, любов трагічна… Зі скількома перипетіями любові зустрічаємося ми в його добутках! Вони змушують замислюватися, міркувати про сутність цього чарівного стану душі, а може, і перевірити свої почуття. Як не вистачає часом нам, сучасним молодим людям, доброго порадника, мудрого помічника, що допоміг би розібратися в істинності того почуття, що ми іноді приймаємо за любов, а потім випробовуємо глибоке розчарування. Можливо, і тому багато юних сучасників приймають за любов зовсім не те, про що натхненно писав А. И. Куприн.