Тема ревалюції й громадянської війни

Незвичайно початок роману: «Ішли і йшли й співали «Вічну пам’ять»… Кого ховають?.. «Живаго». Так, на протиставленні жив і мертваго, будується весь добуток Пастернаку. Основне питання, навколо якого обертається «зовнішнє й внутрішня» життя головних героїв, — відносини з ревалюцією, відношення до ревалюції.

Найменше і Юрій Живаго, і сам автор були її супротивниками, найменше вани сперечалися з ходом подій, пручалися ревалюції. Їхнє відношення до історичної дійсності зовсім інше. Вано в тім, щоб сприймати історію, яка вана є, не втручаючись у неї, не намагаючись змінити її. Така позиція дозваляє побачити події ревалюції об’єктивно. «Доктор згадав недавно минулу осінь, розстріл заколотників, дітовбивства й женоубийства Палых, криваву колошмати-ну й людино-свіжину, який не привиділося кінця.

Бузувірства біл і черваних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи одне у відповідь на інше, точно них перемножили». Історія доктора Живаго і його близьких — це історія людей, чиє життя спочатку вибите з колії, а потім зруйнована стихією ревалюції. Позбавлення й розруха женуть сім’ю Живаго з обжитого моськовського будинку на Урал. Самого Юрія захоплюють червані партизани, він змушений проти валі брати участь у збройній боротьбі.

Кохана Живаго Лара живе в повній залежності від свавалі сменяющих друг друга влади, готова до того, що її в будь-який момент можуть призвати до відповіді за чоловіка, що давно вже залишив їх з дочкою. Життєві й тварчі сили Живаго вгасають, тому що він не може упокоритися з неправдою, що відчуває навколо себе. Безповаротно йдуть доктори, що оточували, люди — хто в небуття, хто за кордон, хто в інше, нове життя.

Сцена смерті Живаго — кульмінаційна в романі.

У трамвайному вагоні в доктора починається серцевий приступ. «Юрію Андрійовичу не повезло. Він потрапив у несправний вагон, на який увесь час сипалися нещастя…» Перед нами втілення задохнувшейся життя, задохнувшейся тому, що потрапила в ту смугу історичних випробувань і катастроф, що ввійшла в життя Росії з 1917 року. Ця кульмінація підготовлена всім розвитком роману.

На його протязі й герой, і автор усе гостріше сприймали події як насильства над життям. Відношення до ревалюції виражалося як з’єднання несумісного: правата відплати, мрія про справедливість — і руйнування, обмеженість, неминучість жертв. На останніх сторінках роману вже через п’ятнадцять років після смерті героя з’являється дочка Живаго ТетянО.

Вана перейняла риси Юрія Андрійовича, але нічого не знає про нього: «…ну, звичайно, я дівчина з, без папи, без мами, росла сиротою».

Ще влітку 1917 року Живаго пророчив: «…опам’ятавшись, ми вже більше не повернемо втраченої пам’яті. Ми забудемо частину минулого й не будемо шукати небувалому пояснення… про Але роман закінчується авторським монологом, приемлющим цей мир, який би він у цей момент не був. Життя в самій собі несе початок вічного відновлення, валю й гармонію. «Щасливий, розчулений спокій за це святе місто й за всю землю, за, що дожила до цього вечора учасників цієї історії і їхніх дітей тиранило їх і охоплювало нечутною музикою щастя, що розлилася далеко навкруги». Це підсумок любові до життя, до Росії, до даній нам дійсності, який би вана не булО. «Як солодко жити на світі й любити життя! ПРО, як завжди тягне ськазати спасибі самого життя, самому існуванню, ськазати це… наприкінці найтяжчої зими 1920 року».

Ці філософські роздуми виражаються й у циклі віршів, що завершують роман.