Тема твору: Я належу до того щасливого покоління, що не застало війни

Основні знання про неї ми черпаємо із Книг В. Некрасова, В. Гроссмана, Г. Бакланова, В. Бикова, В. Астаф’єва, К. Симонова, Ю. Бондарева й ін. Військова література так само багатолика, як і сама війна. У кожного письменника свій власний підхід. Мене ж найбільше залучає тема «жінка на війні».

Ми якось звиклися із тим, що багато жінок у Велику Вітчизняну воювали нарівні із чоловіками, і мало кому в голову приходить думка, наскільки це було протиприродно самій природі! І те, що зробили ці дівчата, інакше, як подвигом, не назвеш.

Зараз ми думаємо: що ж змусило вчорашніх школярок, студенток кинути все й добровільно відправитися на війну? Ми шукаємо пояснення цьому неабиякому, на наш погляд, учинку. «Усього за роки війни в різних родах військ… служило понад 800 тисяч жінок», — пише С. Олексійович у книзі «У війні не жіноча особа», але ж на фронт просилося ще більше! Я вважаю, що одне тільки це можна вважати подвигом.

Так, вони були так виховані, так, багато хто з них були повні в ту пору ідей найвищих, гарних, романтичних, патріотичних і не були готові до армії; але все-таки це подвиг, тому що, зштовхнувшись із суворою, жорстокою правдою війни, вони не спасували перед труднощами й витримали все до кінця, тому що, як писав Маршал Радянського Союзу А. І. Єременко, «навряд чи найдеться хоч одна військова спеціальність, з якою не впоралися б наші відважні жінки так само добре, як їхні брати, чоловіки, батьки».

Жінка й війна — поняття несумісні хоча б тому, що жінка дає життя, тоді як будь-яка війна — це насамперед убивство. «Не жіноча це частка — убивати», — сказала одна з героїнь книги «У війни не жіноча особа…», умістивши в ці слова весь жах і вся жорстока неминучість доконаного нею. Будь-якій людині важко позбавити життя собі подібного, а як же було жінці, у якій, як уважає Б. Васильєв, самою природою ненависть до вбивства закладена?! У своїй повісті «А зорі тут тихі…» письменник дуже добре показав, що це таке було для дівчини — уперше вбити, нехай навіть ворога. Рита Осяніна ненавиділа фашистів тихо й нещадно. Але одна справа — бажати комусь смерті, і зовсім інше — самому привести вирок у виконання.

Коли ця дівчина вперше застрелила німця, її потім всю ніч трясло, а Кірьянова утішала: «Пройде, Рита. Я, коли першого вбила, ледве не померла, їй-богу. Місяць снився, гад…» Щоб спокійно вбивати, потрібно було звикнути, душею зачерствіти…

Це теж подвиг і одночасно величезна жертва наших жінок, яким заради життя на землі довелося переступити через себе, піти проти своєї природи.

Однак жінки були здатні й на ще більшу жертву: в ім’я Перемоги матері готові були найдорожче віддати — своїх дітей. Знову й знову я вертаюся до книги С. Олексійовича. Підпільниця Марія Савицька, щоб пронести медикаменти в ліс до поранених через німецькі й поліцейські пости, натирала свого тримісячного малятку сіллю, а між ручок і ніжок клала бинти, сироватку.

Підходила вона із плачучою дитиною до поста: «Тиф, пан… Тиф…» Той, звичайно, кричав, щоб скоріше йшла. Безумовно, ця підпільниця дуже переживала, але через день-два знову йшла: треба.

Ми не повинні забувати про цю найбільшу жертву, принесеної жінками на вівтар Перемоги!

«Фашисти переступили всі закони людські й тому самі виявилися поза законом», — писав Б. Васильєв, але «людина не хотіла забути в собі людини». Мені дуже запам’яталося оповідання санінструктора Тамари Умнягіної, що як не можна краще говорить про милосердя наших жінок. Сталінград. Самі, самі бої.

Тамара тягла двох поранених , і раптом, коли дим небагато розсіявся, вона, до свого жаху, виявила, що тягне одного нашого танкіста й одного німця. Санінструктор прекрасно знала, що якщо вона залишить німця, то він буквально через кілька годин умре від втрати крові. І вона продовжувала тягти їх обох… Зараз, коли Тамара Степанівна згадує цей випадок, не перестає собі дивуватися. «Я — лікар, я — жінка… І я життя врятувала» — от так просто й не хитромудро вона пояснює свій, я б сказала, героїчний учинок. І нам залишається лише захоплюватися цими дівчатами, які пройшли все пекло війни й не «зачерствіли душею», залишилися такими людяними! Хіба це не подвиг?!

Хтось із великих сказав, що «той, хто ворога не доб’є, — переможець подвійно». Так, ця моральна перемога — сама велика наша перемога в цю страшну війну.

У своїй книзі «У війни не жіноча особа» С. Олексійович зібрала свідчення живих. А в Б. Васильєва в повісті «А зорі тут тихі…» всі п’ять дівчат гинуть, але виконують завдання: німці не пройшли. І хоча їхній бій з фашистами був усього лише «місцевого значення», але саме завдяки таким людям і складалася Велика Перемога. Але ж ці дівчата могли вийти заміж, «народити дітлахів, а тих би онуків і правнуків, а тепер не буде цієї ниточки», «маленької ниточки в нескінченній пряжі людства…».

Закінчити свій твір мені б хотілося словами із книги С. Олексійовича: «В одному з листів Миколи Рериха, написаному в травні-червні 1945 року й слов’янського антифашистського комітету, що зберігається у фонді,… є таке місце: «Оксфордський словник узаконив деякі російські слова, прийняті тепер у світі… Випливало додати ще одне слово — неперекладне, багатозначне російське слово «подвиг». Як це не дивно, але жодна європейська мова не має слова хоча б приблизного значення…» Якщо коли-небудь у мови світу ввійде це слово, у тім буде частка й доконаного в роки війни радянською жінкою!