Основні знання про неї ми черпаємо із Книг В. Некрасова, В. Гроссмана, Г. Бакланова, В. Бикова, В. Астаф’єва, К. Симонова, Ю. Бондарева й ін. Військова література так само багатолика, як і сама війна. У кожного письменника свій власний підхід. Мене ж найбільше залучає тема «жінка на війні».
Ми якось звиклися із тим, що багато жінок у Велику Вітчизняну воювали нарівні із чоловіками, і мало кому в голову приходить думка, наскільки це було протиприродно самій природі! І те, що зробили ці дівчата, інакше, як подвигом, не назвеш.
Зараз ми думаємо: що ж змусило вчорашніх школярок, студенток кинути все й добровільно відправитися на війну? Ми шукаємо пояснення цьому неабиякому, на наш погляд, учинку. «Усього за роки війни в різних родах військ… служило понад 800 тисяч жінок», — пише С. Олексійович у книзі «У війні не жіноча особа», але ж на фронт просилося ще більше! Я вважаю, що одне тільки це можна вважати подвигом.
Так, вони були так виховані, так, багато хто з них були повні в ту пору ідей найвищих, гарних, романтичних, патріотичних і не були готові до армії; але все-таки це подвиг, тому що, зштовхнувшись із суворою, жорстокою правдою війни, вони не спасували перед труднощами й витримали все до кінця, тому що, як писав Маршал Радянського Союзу А. І. Єременко, «навряд чи найдеться хоч одна військова спеціальність, з якою не впоралися б наші відважні жінки так само добре, як їхні брати, чоловіки, батьки».
Жінка й війна — поняття несумісні хоча б тому, що жінка дає життя, тоді як будь-яка війна — це насамперед убивство. «Не жіноча це частка — убивати», — сказала одна з героїнь книги «У війни не жіноча особа…», умістивши в ці слова весь жах і вся жорстока неминучість доконаного нею. Будь-якій людині важко позбавити життя собі подібного, а як же було жінці, у якій, як уважає Б. Васильєв, самою природою ненависть до вбивства закладена?! У своїй повісті «А зорі тут тихі…» письменник дуже добре показав, що це таке було для дівчини — уперше вбити, нехай навіть ворога. Рита Осяніна ненавиділа фашистів тихо й нещадно. Але одна справа — бажати комусь смерті, і зовсім інше — самому привести вирок у виконання.
Коли ця дівчина вперше застрелила німця, її потім всю ніч трясло, а Кірьянова утішала: «Пройде, Рита. Я, коли першого вбила, ледве не померла, їй-богу. Місяць снився, гад…» Щоб спокійно вбивати, потрібно було звикнути, душею зачерствіти…
Це теж подвиг і одночасно величезна жертва наших жінок, яким заради життя на землі довелося переступити через себе, піти проти своєї природи.
Однак жінки були здатні й на ще більшу жертву: в ім’я Перемоги матері готові були найдорожче віддати — своїх дітей. Знову й знову я вертаюся до книги С. Олексійовича. Підпільниця Марія Савицька, щоб пронести медикаменти в ліс до поранених через німецькі й поліцейські пости, натирала свого тримісячного малятку сіллю, а між ручок і ніжок клала бинти, сироватку.
Підходила вона із плачучою дитиною до поста: «Тиф, пан… Тиф…» Той, звичайно, кричав, щоб скоріше йшла. Безумовно, ця підпільниця дуже переживала, але через день-два знову йшла: треба.
Ми не повинні забувати про цю найбільшу жертву, принесеної жінками на вівтар Перемоги!
«Фашисти переступили всі закони людські й тому самі виявилися поза законом», — писав Б. Васильєв, але «людина не хотіла забути в собі людини». Мені дуже запам’яталося оповідання санінструктора Тамари Умнягіної, що як не можна краще говорить про милосердя наших жінок. Сталінград. Самі, самі бої.
Тамара тягла двох поранених , і раптом, коли дим небагато розсіявся, вона, до свого жаху, виявила, що тягне одного нашого танкіста й одного німця. Санінструктор прекрасно знала, що якщо вона залишить німця, то він буквально через кілька годин умре від втрати крові. І вона продовжувала тягти їх обох… Зараз, коли Тамара Степанівна згадує цей випадок, не перестає собі дивуватися. «Я — лікар, я — жінка… І я життя врятувала» — от так просто й не хитромудро вона пояснює свій, я б сказала, героїчний учинок. І нам залишається лише захоплюватися цими дівчатами, які пройшли все пекло війни й не «зачерствіли душею», залишилися такими людяними! Хіба це не подвиг?!
Хтось із великих сказав, що «той, хто ворога не доб’є, — переможець подвійно». Так, ця моральна перемога — сама велика наша перемога в цю страшну війну.
У своїй книзі «У війни не жіноча особа» С. Олексійович зібрала свідчення живих. А в Б. Васильєва в повісті «А зорі тут тихі…» всі п’ять дівчат гинуть, але виконують завдання: німці не пройшли. І хоча їхній бій з фашистами був усього лише «місцевого значення», але саме завдяки таким людям і складалася Велика Перемога. Але ж ці дівчата могли вийти заміж, «народити дітлахів, а тих би онуків і правнуків, а тепер не буде цієї ниточки», «маленької ниточки в нескінченній пряжі людства…».
Закінчити свій твір мені б хотілося словами із книги С. Олексійовича: «В одному з листів Миколи Рериха, написаному в травні-червні 1945 року й слов’янського антифашистського комітету, що зберігається у фонді,… є таке місце: «Оксфордський словник узаконив деякі російські слова, прийняті тепер у світі… Випливало додати ще одне слово — неперекладне, багатозначне російське слово «подвиг». Як це не дивно, але жодна європейська мова не має слова хоча б приблизного значення…» Якщо коли-небудь у мови світу ввійде це слово, у тім буде частка й доконаного в роки війни радянською жінкою!