То мій дід
У війни страшні лице і очі,
А душа жорстока і чужа…
Я боюсь війни… Її не хочу, —
І щемить, щемить моя душа…
Хоч її й не бачила, я знаю,
Що страшна вона і навісна…
Як юнак від ран тяжких вмирає, —
А йому ж всміхається весна…
Коли в мріях мариться дорога,
А в окопі — стогін і плачі…
Після бою — до порогу
Хоч удень, увечері, вночі…
Там літа пролинули малечі,
І чия — не знаю, в тім вина,
Що в 17 — юності на плечі
Ця страшна, ненависна війна…
Я її ненавиджу! До скону!
Хай її не буде вже ніде!
За яким неписаним законом
Скільки вбила праведних людей!?.
…Бій затих… І я пишу в тривозі,
Так болить від бою голова…
Вклонитись хочу нашій Перемозі,
Знайти б найкращі, вишукать слова!
…О мамо рідна, хто зна, чи побачу
Тебе у нашій рідній стороні…
Живий… Воюю… Ситий… І не плачу,
Солдат, мамо, не плаче на війні…
…І знову бій. І знову ріки крові —
За честь, за волю, щастя! — Не дарма!
А лист отой лишивсь… на полуслові,
І адресу зворотнього нема…
Відпив життя — нещедро і несміло,
Та не було ні сліз, ні каяття..,
Загарячіло в серці, заболіло… —
Злодійка-куля вирвала з життя…
Він жив, він знав: не ради себе
Своє життя у землю покладе..,
А щоб над світом мирне було небо,
Й пшеничне поле квітло молоде.
…І знову май. І я за всіх молюся…
Он бачиш — знову в небі журавлі.
В скорботі низько-низько поклонюся
До самої, до самої землі…
…Через роки на фото я дивлюся,
І старий колір душу обпіка:
А усвідомить подумки боюся,
Що то — мій дід.., — в особі юнака…
То мій дід