Трагедія людини й природи в добутку Астафьева «; Цар-Риба»

«Лементом изболевшейся душі» назвав Василь Биків цей добуток Астафьева. І дійсно, факти жорстокості, насильства, звірства, шаленого хамства, нахабного навіженства, підлого самовдоволення, зібрані головним героєм роману, оперуповноваженим Леонідом Сошниним, змушують автора-оповідача, що називається, возопить: «…Отчого російські люди споконвіку жалісливі до арештантів і найчастіше байдужі до себе, до сусіда — інвалідові війни й праці?

Готові останній шматок віддати засудженому, костолому й кровопускателю, відібрати в міліції злісного, що тільки що бушував хулігана, якому заламали руки, і ненавидіти співмешканця за те, що він забуває виключити світло в туалеті, дійти в битві за світло до того ступеня ворожості, що можуть не подати води ближньому, не торкнуться в його кімнату… » Хоч сам-те Астафьев посилається на Ницше й Достоєвського, думаючи, що вони ще сторіччя назад «майже дістали до гнилої утроби людини», однак, на його думку, зсув моральних критеріїв відбувся саме в той час, що офіційно називалося «розвиненим соціалізмом»: «Беззаконня й закон для деяких мудреців розмили дамбу, возз’єдналися й заюшили єдиною хвилею на приголомшених людей, розгублено й приречено чекають своєї долі». Вільно або мимоволі напрошується питання: чому таке відбулося в 1980-е роки?

Які суспільні процеси спровокували розхитування моральних підвалин? На це питання Астафьев, у загальному-те ніколи що не йде від прямих публіцистичних відповідей, якщо вони в нього є, не дає прямої відповіді. Може бути, відповідь — у тій атмосфері суму особливого роду, суму, якщо можна так сказати «буттєвої», що огортає весь дискурс, що увібрав у себе весь мотлох карної хроніки, весь сміття побуту й вдач провінційного російського міста Вейска. Це атмосфера, що ненастирливо змушує замислюватися про короткий строк людини на землі, про крихкість його оболонки, про ранимости душі, про необхідність жалю й співчуття. Словом, це та сама атмосфера, що в оповіданні «Життя прожити» була пов’язана з образом Єнісею.

В «Сумному детективі» немає такого цільного образа-лейтмотиву, але з окремих подробиць, деталей, немов би мимохіть кинутих фраз складається така емоційна атмосфера, у якій усе, що так чи інакше зазіхає на людське життя, небрежничает нею, її малими й більшими радостями, з’являється морально й естетически безглуздим, а те й огидним, низинним, підлим В оповіданні «Життя прожити» численна Лелькина орава вистояла тому, що у важкий час все крепко схопилися дружка за дружкові. І в «Сумному детективі» та ж, тільки по-іншому реалізована ідея: вуж на що грішно, безглузді в поводженні й учинках тітка Грануючи й Лавря-Козак, бабка Тутишиха й Чича-Кочегар, а все-таки в них, на відміну від ситих провінційних снобів Пестеревих або від що вміє жити милицейско-ресторанної пари Лободи, є та частка ладу, ті осколки серцевої чуйності й залишки теплоти, які зберігаються з тих часів, «коли треба було не тільки триматися разом, але разом і исхитряться, щоб вистояти». Виходить, — якщо додержуватися логіки автора «Сумного детектива» — ідея ладу народилася на грунті гіркого нестатку? Як ідея порятунку людини від голоду й холоду за допомогою сполучника з іншими настільки ж безпомічними перед особою голодної смерті людьми? Сполучник цей міг триматися лише на придушенні людиною в собі «звіра», на підпорядкуванні своїх бажань законам взаємодопомоги й жалі. Доконана або недосконала була ця моральна система — інше питання. Але як якась висока, ідеальна норма відносин людини й суспільства вона була, звичайно ж, доброчинна.

А що ж трапилося з нею у відносно благополучні роки? Чому вона захиталася?

Уже чи не тому, що страх голоду, бездомья, разутости й раздетости, на якому трималася колишня ідея ладу, поступово станув? А в кого ж перетворюється людина, із плечей якого спав вічний страх за завтрашній шматок хліба, якого вже не зв’язує почуття боргу перед тими, з ким у сполучнику й взаємодопомозі вдавалося перемогать нестаток, що не навантажений ніякими іншими, настільки ж життєво необхідними обов’язками перед іншими людьми? У ситого хама він перетворюється — говорить Астафьев. Відомо, що «звір» у людині прокидається, коли голодний шлунок виривається з-під вузди розуму. (Про це страшне явище нагадали в «Блокадній книзі» А.

Адамович і Д. Гранін.

) Але от чому прокинувся «звір» у тих чотирьох хлопцях, що згвалтували стару тітку Граную, у доброму молодцю, що «заколов мимохідь трьох чоловік», у тім петеушнике, що завзято розбивав голову молодій вагітній жінці, у п’яному «орлу» із Крайньої Півночі, що покатався на самоскиді, угробивши при цьому молоду мати з дитиною й ще чотирьох людей, що підкрутилися на шляху? У цих фактах, наведених в «Сумному детективі», потрясає безкорисливість вчиненого. Страшно, дико звучить, але адже правда! Тому що знущалися й убивали не з голоду, не від разутости-раздетости, не від несправедливості й принижень, а просто так. «Зверина, — говорить Астафьев, — народжується найчастіше покірністю нашої, безвідповідальністю, безалаберностью».

І справді, покірність і безвідповідальність — дві сторони однієї медалі, а безалаберность — їхній прямий наслідок. Покірність поневолює душу, позбавляє її волі. А звільнення від відповідальності розкладає душу, приводить до атрофії совісті. Так що й для стародавнього холопа, і для сучасного хама закон життя один, той, про яке з гіркотою нагадав В.

Астафьев, — для них «жити, начебто долілиць по ріці плисти!». Але диалогизм публіцистичного дискурса спрямований не тільки в одну сторону — від автора до читача, у нього виявляється й протилежний вектор — від читача до автора. Адже ті картини, які пластично відтворені на сторінках «Сумного детектива», уже входять на згадку читача, і той починає самостійно співвідносити їх зі словом Автора. І часом у читача може виникати незгода з його рацеями.

Так, з пам’яті читача, якого Автор намагався дошкулити своїми дуже щиросердечними словами про чоловіка й дружину, не можуть зникнути сцени сімейного життя, у великому числі виявлені на сторінках «Сумного детектива»: як Чича-Кочегар з лопатою напереваги влаштовував «фізкультуру» тітці Грані навколо котельні, а залізничний обхідник Адам Зудин ганявся за своєю придбаною Евой «з ломом і шляховим молотком», як найдобріший Маркел Тихонич у порядку виховання батожком «витягнув по широкій спині» свою горлату Евстолию Сергіївну, як, нарешті, оперуповноважений Сошнин, гуманіст і письменник, заученим болючим прийомом саджав на підлогу свою дружину Лерку, що виливає потоки лайки. Як тільки читач згадає це, так всі щиросердечні слова автора щодо сімейного ладу здадуться в найкращому разі декламацією. Отут куди більш виразно виступає думка про рятівну силу порядку, порядку за всяку ціну, без усяких там «інтелігентських штучок». Якщо навіть у сім’ї порядок часом установлюється лише за допомогою «батожка» або міліцейського прийому, то вже стосовно всяким там покидькам з-під сходів або п’яних молодців на «Камазах» управа потрібна крута. Така об’єктивна логіка «Сумного детектива».

И все-таки те, що «позначилося» в «Сумному детективі», трохи відрізняється від того, що публіцистично декларує автор. Так, у його прямому слові часом прослизає туга за не дуже забутому старим «порядком».

А от у його голосі, в інтонаціях, в емоційному розжаренні стільки щиросердечної чуйності, стільки серцевого болю, стільки серцевої турботи про землю рідної й людях на ній, чується щось інше, а саме почуття нової відповідальності — відповідальності людини, що проникли самосвідомістю хоронителя й захисника життя