Трагедія закоханого серця у ліричній драмі І. Франка «Зів’яле листя»
Історія нещасливого кохання здавна була причиною створення поезії. Іван Франко не став винятком. Ніби з глибини його душі йдуть до нас вірші, в яких підноситься образ Жінки, які чарують своєю мелодійністю, чистотою, які є втіленням невимовної журби й великих страждань. Недарма і збірка називається — «Зів’яле листя».
Кружляють у тихому сумному повітрі листочки, сповнені туги за втраченою красою, за веселим, щасливим життям. Отак і ліричний герой «кружляє» серед зів’ялих мрій та надій, згадуючи милий серцю образ:
В зів’ялих листочках хто може вгадати Красу всю зеленого гаю? Хто взнає, який я чуття скарб багатий
Немає вже поряд коханої, але її образ не виходить з пам’яті, відтворюючи знову і знову години, хвилини щастя. Все можна перекреслити, забувається майже усе, тільки дорогі серцю очі коханої, її полум’яні вуста повертаються до ліричного героя кожної днини, особливо з приходом ночі. І тоді благає поет, хай серце
Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалошах живіше грає, По-людськи вільно віддиха…
Кохання до Ольги Рошкевич проніс Іван Франко через усе життя. Але стояли на перешкоді тупа несхитність тогочасних сімейних традицій, застій, плісень і рутинність, пануючі у Галичині. Не вдалося Франкові з’єднати половину свого серця з половиною серця коханої дівчини, бо не було у неї сили вирватися з міщанського світу.
Тому і ліричний герої поета у душевному сум’ятті. Кохання залишилося десь позаду, а тепер ятрить серце невимовна туга, надривний біль покинутості:
В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш,. Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями…
Які прості, звичайні слова, а скільки душевної муки вони в собі вмістили, скільки розпачу! Герой не може позбутися думок про кохану, хоч вона вже давно перестала й згадувати його. І ці думки приносять лише страждання. Навіть у сні вони не дають йому спокою, бентежачи кожного разу уяву:
Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене?
Проте не чутно відповіді, та здається, ліричний герой її ніколи не почує, бо кохана далеко від нього і навряд чи до нього повернеться. Але, як відомо, закохані вірять у диво, вірять, що одного разу щастя повернеться до них, і до кімнати зайде та дівчина, чиє серце було завжди, як «колюче терня». Можливо, тоді засміється вона, гляне ласкаво, і серце ліричного героя зігріється, розквітне, мов троянда, від ніжності та палкої любові. Кохана здається героєві найчарівнішою дівчиною у світі, а її очі навіть ясніші, ніж сонце:
Ох, тії очі темніші ночі, Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
Проте це сонце у жіночій спідниці є для хлопця тією самою темною нічкою, байдужою й безвихідною. А значить, ніколи він не дочекається світла, яке зігріває душу й серце, яке дарує кохання та щастя. Блукати ліричному героєві шляхами кохання, але, здається, без коханої, яка ніколи не повернеться, яка навіть ніколи не озирнеться, не усміхнеться при зустрічі; блукати «жебраком одиноким», «сумними стежками». І тільки здаля буде чутно слова: Як я люблю тебе без тями…
Людське щастя — це, перш за все, любов, кохання. Якщо його немає або якщо воно не взаємне, людина відчуває себе одинокою, загубленою серед натовпу, бо, озирнувшись, бачить лише чужі, байдужі обличчя. А кожен хоче, щоб його розуміли, щоб не відверталися від нього.
Щоб була на світі людина, яка б могла розділити велике почуття — кохання. Іван Франко дуже про це мріяв, бо про це мріє кожна людина!
Трагедія закоханого серця у ліричній драмі І. Франка «Зів’яле листя»