Трагічний вибір Миколи Хвильового

Микола Хвильовий… Ось що писав про свого друга Володимир Коряк: Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, ирптує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, к норовливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом — ніжний І сором’язливий, химерник і характерник, залюбленийуслово, мрійник». Так уже склалося, що в центрі шаленої боротьби літературних угрупувань і ного часу, у самому вирі різних думок, поглядів, опинився Микола Хвильовий, нкий своїми памфлетами не так угамовував пристрасті, як розпалював їх.

Микола Хвильовий у перші пореволюційні роки був одним із найдопулярні-ших українських письменників. Його вірші і новели вміщувалися в шкільних підручниках і хрестоматіях, його пісні співав народ, його твори перекладалися пі рубежем. Але письменник бачив і відчував, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни, які підсилюються звинуваченнями чесних українських письменників у різного роду ідеологічних помилках, начебто свідомих відхиленнях під курсу партії, у зв’язках з націоналістичними закордонними центрами. У цей час у своїх «Листах до літературної молодів, у статтях і памфлетах Микола Хвильовий гаряче обстоював ідею майбутнього відродження національного мистецтва, виступив проти «масовізму» в літературі, вважаючи, що мистецтв творить не армія робкорів та робітфаківців, а інтелектуально розвинена особистість, творча індивідуальність. З цією метою Микола Хвильовий разом і однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ.

Та згодом ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватись», а її керівників почали називати «речниками української націоналістичної буржуазії в літературі». «Українське мистецтво мусить знайти найвищі естетичні цінності», а для цього необхідно створити «нормальну атмосферу культурного будівництва» і піднімати художній рівень мистецтва «на рівень світових шедеврів». Суперечка про шляхи національного розвитку української радянської літератури була переведена в площину політичну, аж до тверджень про те, що Хвильовий закликає до виходу України з Союзу РСР. До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але обстоював послідовно суверенітет України, передусім її культурну та економічну незалежність. «Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз! незалежна Україна не тому, що цього хочемо милкомуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів…»

Микола Хвильовий далі розвиває цю тезу про історичну неминучість вибо-рення українським народом своєї незалежності і застерігає від спроб «затримати цей природний процес» виявлення самостійного виростання нації в державну одиницю. Та полемічно загострені, не завжди чітко сформульовані тези Хвильового перекручувалися, провокаційно переосмислювалися, бо в атмосфері підозрілості й недовіри, інтриг і огульних звинувачень інтелігенції в ідейних помилках захищати свої позиції було важко. Тепер оцінка його постаті була однозначною відредагованою і сформульованою: її дав Сталін. Слова вождя були дороговказом. Безглуздість звинувачень була очевидною, але хто тоді осмілився б їх спростувати? Кілька разів Микола Хвильовий пробував зняти з себе жорстокі звинувачення, не раз виступав із заявами, каяттями, писав про вірність політиці партії, ще й засвідчував свою любов до великої російської літератури. Та його не чули, не хотіли чути!

У травні 1933 року заарештовують Михайла Ялового, найближчого з друзів письменника. Хвильовий приголомшений. Він гарячково шукає пояснень, виходу. Але не знаходить. Саме тоді він вирішує своїм самогубством застерегти від швидкого наростання хвилі політичних звинувачень, масового голоду і репресій, потрясти і своїх друзів, і своїх опонентів, згуртувати сили, щоб протистояти небезпеці. Це був трагічний вибір…

Вранці 13 травня 1933 року Микола Хвильовий збирає у себе на квартирі найближчих друзів — Миколу Куліша, Олеся Досвітнього, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Михайла Йогансена, частує чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує «Біси» О. Пушкніна. Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл…

У квітні 1988 року КДБ УРСР передав до інституту літератури АН УРСР копії двох передсмертних записок Миколи Хвильового, в них розкривається суть цієї трагедії. Хвильовий признається: «Нічого не розумію», бо загибель, знищення «найсвідоміших комуністів» здійснюється від імені і в ім’я тих ідей, які вони обстоювали, в які свято вірили і в ім’я яких творили нову літературу і мистецтво. Друга частина записки — це сповідь Хвильового-людини, Хвильового-життєлюба, якому «страшенно боляче» полишати цей «прекрасний сонячний день», життя.

Але він не має вибору. Хвильовий хоче своєю смертю врятувати літературну генерацію. Він намагався врятувати від наростаючих репресій своїх друзів і колег, відвести від них підозру. Не випадково, навпаки — усвідомлено було обрано тринадцяте число для са: могубства. 13 грудня Микола Хвильовий народився. Він хотів і цим числом, яке в народі вважається нещасливим, посилити символічне значення і трагічне зву: чания свого останнього в житті вчинку. Не випадково він зібрав у себе друзів — вони мали засвідчити продуманість, виваженість цього кроку, зберегти цю трагічну подію в своїй пам’яті поколінь, прочитавши його передсмертні записки і передати їх тим, хто розпочав арештом Ялового «розстріл цілої генерації».