Твір на тему: Туга за Україною у поезіях Т. Шевченка

Ім’я видатного українського Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка — відоме далеко за межами України. Він. як дійсний патріот своєї Вітчизни, був завжди разом з нею. навіть тоді, коли був далеко від неї. Думки Кобзатзя летіли до рідної неньки, намагаючись хоч чимось їй допомогти, їй, скривдженій та знедоленій. Немає волі на Україні, забулася козацька слава — ось шо бентежить Таоаса Шевченка. І шле він на рідну землю свої думи, свої «квіти»: В України ідіть, діти.

В нашу Україну, Попідтинню сиротами. А я — тут загину.

Тужить Кобзар за своєю ненькою, бо Батьківщина — єдина у світі, і її неможливо забути. Але не все спокійно на Україні, «у тім раї»:

Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих: а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують… Як тяжко і гірко пе бачити справжньому синові України! Плаче він від того, шо забуває український народ й історію свою, і культуру, і мову; замість цього хоче стати подібним ло «московів»: Україно! Україно!

Оце твої діти Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Україно! Бездітна вдовице!

Закликає Тарас Шевченко стати вільними, незалежними, прислухатися до плачу рідної неньки. Перебуваючи у казематі і далеко за межами своєї Батьківщини, завжди лине він думкою до неї, тужить і плаче, розуміючи, як тяжко їй зараз доводиться, позбавленій волі. Ми ніби чуємо і стогін України під ярмом — панським та московським, — і стогін самого Кобзаря:

Подивіться на рай тихий, На свою Країну. Полюбіте щирим серцем Велику руїну. Розкуйтеся, братайтеся!

Адже Україна — єдина у світі, і не знайдемо ми ніколи нічого кращого, ніж її зелені садочки, ніж її веселі річки. Все це — вона, рідна мати, заради якої можна навіть віддати життя. Кожна країна має свої здобутки, свої ідеали.

Люди усіх країн спілкуються між собою, беруть краще з культури, мистецтва, технологій, але ж не потрібно сліпо поклонятися всьому, що мають інші країни, адже Україна та українці — це самостійна нація, у якої є чудове мистецтво, перш за все пісенне, є своя історія, хоч страшна, навіть трагічна. Тому й радить Великий Кобзар:

Учітесь, читайте, І чужому научайтесь. Й свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває… Того Бог карає. І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому.

За такою Україною, вільною, незалежною, тужить Тарас Шевченко, де усі люди будуть братами, де будуть розуміти один одного так, як було колись. І тоді прийде нове життя, щасливе, радісне, «оживе добра слава», і буде «сім’я велика»; і в цій «сім’ї вольній, новій» житиме вічно ім’я великого українського Кобзаря. Тарас Григорович Шевченко вірить у те, що Україна порве «кайдани» неволі, «окропить» волю «вражою злою кров’ю, стане рівною з іншими країнами, і «забудеться срамотня давняя година», тому й кличе:

Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!