Твір на тему: Винниченко Прозаїк з божої ласки

«Прозаїк з божої ласки», як називали Винниченка, мав ще й неабиякий хист драматурга. У наш час поволі, обережно і трохи боязко повертається до глядачів театр Винниченка. На київських сценах поставлені п’єси «Пригвождені», «Гріх», вистава «Момент» , театри Львова представили глядачам «Закон», «Між двох сил» та драму «Чорна Пантера і Білий Медвідь».

За останньою режисером О. Біймою був знятий фільм, який нещодавно демонструвався українським телебаченням.

Але, на жаль, ці перші кроки не дають змоги говорити лро того драматурга, чиє ім’я називали колись разом з іменами А. Чехова, М. Метерлінка, Г. Ібсена, Г. Гауптмана і О. Уальда.

У творчому доробку В. Винниченка понад два десятки п’єс. Вже з 1909 року п’єси Винниченка були в репертуарі українських і російських театрів, а згодом «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Брехня», «Гріх» довгий час не сходили зі сцен Берліна, Дрездена, Лейпціга, Рима.

А на батьківщині письменника з усього творчого доробку саме драматургія найбільше зазнавала критики: від захоплення і гордості, «що в особі Винниченка ми, українці, виходимо на світову арену», до повного заперечення ролі його модерно-психологічної драми у формуванні нового українського театру. Одні відчували, що п’єси Винниченка «відкривали XX вік» української драматургії, а інші вбачали у цих же п’єсах лише «копирсання у психіці».

Драми Володимира Винниченка — це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись МОЇМ, відомим принципом «чесності з собою», як і знаменитим висловом Шопенгауера: «Філософові, як і поетові, мораль не Повинна закривати правди», Винниченко піднімає завісу, про-никде у най потаємніші сховки психології і проводить експерименти на людській душі.

Часто, ще до публікацій українською мовою,, твори талановитого майстра слова друкувались і виходили і різними мовами: російською, англійською французькою, чесською, італійською, румунською, норвезькою, голландською, і німецькою, єврейською, польською, болгарською татарською.

Та замісіть лаврів життя приготувало для Винниченка терновий вінок, 1951 року його твори перестали видавати, забивали ними пюлищ спецфондів, а часто й просто знищували А сам письменник перетворився у «старого вовка української контрреволющп», руки якого «заплямовані кров’ю українського, а особливо російського трудового народу», а вся творчість розцінювалась як «реакційна писанина».

Яка ж немилосердно жорстока доля: вже життя пройшло в арештах, ув язненнях, боротьбі, шуканні, готовності віддати життя за «темний, посоловілий від усяких історичних дурманів» народ, А найстрашніше — забуття нащадків Винниченкові дала притулок французька земля, але серце його залишилось в Україні. Перебуваючи на чужині письменник відчуває себе відповідальним за долю рідного народу і Рідної землі. Варто згадати гострі виступи проти надмірної централізації економічного і політичного життя шаленого росту и засилля бюрократизму, відмирання ідеалів революції, сталінського терору, запланованого голоду в Україні.

Уважно стежив письменник за життям в Україні, до останніх днів він плекав мрію про повернення. Щоденникові записи розповідають про ті страшні муки ностальгії: відірваність від життя, самотність і неймовірні туга, сум, біль були таким випробуванням, що «коли б на один тиждень перебуття в Україні треба було б цілий рік іти пішки, з захватом згодився б». Закінчити розповідь учитель може справедливими словами критика І. Борщака: «Винниченкові твори залюбки читатимуть й тоді, коли його вже не буде на землі.

Гете мав радію, кажучи, що прикметою справжнього таланту є посмертне збільшення кола його читачів».