Україна і великий наш Кобзар — вічні

«У слові — вічність», — пише В. М. Русанівський у своїй однойменній праці, і ми вкотре переконуємося в цьому. Неможливо одразу осягнути геній Шевченка — його творчість надихає на роздуми впродовж усього життя…

Тарас Григорович Шевченко жив та творив у часи, коли українська свідомість не була сформована, а лише променіла в поглядах та творах інтелігенції.

Шевченка можна назвати пророком минулого майбутнього: скасування кріпацтва, Акт Злуки, Самостійна Україна — це все в минулому, але «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля…» залишається не здійсненим пророцтвом Кобзаря.

Закрадається думка, а чи не вічним пророком є Шевченко в цих рядках? Вічним, безкінечним, нездійсненним?! Адже до сьогодні Україна належить людям, для яких вона ніколи не стане тим, чим була для Шевченка…

Чим є творчість Шевченка на межі тисячоліть? Безперечно, вона є і залишається неоціненним внеском в українську культуру, який досі є стимулом та керівництвом до розбудови та відродження національних цінностей держави, в якій закон — правда, дух — сила, життя — воля.

Тарас Шевченко ніколи слів на вітер не кидав, а «Кобзар» є своєрідним підсумком та вершиною духовних пошуків українців. Ту віру, яка плекалася нашими предками віками, то її нам передав Тарас Шевченко. Він є основоположником української літератури не стільки тому, що він перший писав літературною українською мовою. До нього вже писали

І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко… Але Шевченко не тільки поєднав міську та сільську говірки, а головне, що він зробив для нашої мови та культури, то він посіяв духовні зерна, які без нас не можуть прорости..

Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написані поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів.

На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі і вічні слова.

Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя українського кріпака Тараса Шевченка — від його юності й до останнього подиху — ввібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Відтоді, впродовж багатьох десятиріч книга ця буде настільною книгою кожного українця.

У «Кобзарі» поет висловив насамперед самого себе, свою особистість, від першого й до останнього рядка книга виповнена індивідуальним поетовим почуттям. Тут його, Шевченків, темперамент, його щира й беззахисна у своїй відкритості душа. Тут думки — ним вистраждані, кривди — ним пережиті, тут картини саме його, Тарасового, дитинства. І мова його, і тільки йому властивий тембр голосу. Тут не позичені знання, а його власний, у розвитку відтворений розум мислителя, могутній інтелект, що спрагло дошукується істини, простежує життя у всеоб’ємності — в конкретній долі сестри-кріпачки і в історичній долі цілих народів.

Усе своє, особисто шевченківське, індивідуально забарвлене. Одначе, мистецтво тому й мистецтво, що воно здатне творити чудо: особистий, внутрішній світ Тараса Шевченка, переллятий в литво мистецьких синтезів, постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у своє майбутнє.

Найгостріші соціальні драми і найтонші нюанси інтимного, гнівний біль безправства, неволі, хвилини розпачу, що їх теж знав поет, смутки-жалі знівеченого життя, голос потоптаної і пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз переходить у скрик прокляття, у грізні вибухи прометеївського титанізму — все клекоче, все скипілося в художню цільність книги-сповіді, від початку й до кінця перейнятої вогнем, може, найсильнішого поетового почуття:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!

Саме з цієї любові виросла правдива, високого нагріву поезія «Кобзаря», саме це, ніякими стужами не остуджене синівське почуття й живило той дух протесту, бунтарства, антикріпаччини, яким наснажена Шевченкова книга. З її тираноборської суворості, у спалахах грозових її розрядів в усій величі постав образ поета-борця, поета-революціонера. Життя Шевченка — це історія України, життя Шевченка — це життя українського народу, бо Шевченко — це народ, і як народ, він буде вічно жити.

Т. Г. Шевченко — це слава і гордість українського народу. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею. Він росте і й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення.

Ми на вічному шляху до Шевченка.

В дні перемог і в дні поразок,

В щасливі дні і в дні сумні

Іду з дитинства до Тараса,

Несу думки свої земні.

Образ України найсвітліший і водночас найдраматичніший у творчості Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні. Він присутній у більшості поезій «Кобзаря», але це не набридає, а стає ще цікавішим, бо, коли такий майстер пише про свою рідну країну, то це може викликати тільки гордість за її величність, могутність та красу.

Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді й свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук та болю, скільки для цього треба було прозрінь думки й висоти духу?

Поет прекрасно знав історію України, знав причини занепаду рідного народу, знав його ворогів. Тому він так пристрасно заповідав усім, хто народився на цій землі: «Свою Україну любіть…»

Моральний обов’язок людини перед своїм народом Т. Шевченко вбачав у викритті кріпосництва і лібералізму, які заважали Україні підвестися з колін, посісти гідне місце серед незалежних держав. Боротьба Шевченка тому й тривала так довго, тому й була такою гострою, що це боротьба за душу українського народу. Відкрите серце народного співця щедро ввібрало в себе могутній волелюбний дух українського народу. В його поезії клекоче ціле море горя народного, в ній — невільницький поклик до помсти і порив до свободи, прагнення бачити свою землю такою, де

…Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі. —

Україна сьогодні — вільна, незалежна держава! І слова Україна і Шевченко стали для нас тотожними поняттями.

Чимало наших співвітчизників прославило ім’я України своєю творчою працею як у рідній землі, так і по всьому світу. Та є серед українців постатті, велич яких не може поміститись у рамки національного буття — постатті світового, планетарного маштабу, що є скарбом усієї людської цивілізації. Їх називають пророками, велетами духу, людьми, народженими згори, тими, що отримали найвище Боже одкровення. Українців у період їхнього національного самоствердження Господь обдарував декількома велетами — це Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та митрополит Андрей Шептицький.

Щоб усвідомити, ким є для українців Тарас Шевченко, достатньо лише пригадати, що в кінці XIX та в першій половині XX століть і на Сході, і на Заході України, на еміграції та численних поселеннях практично в кожній українській хаті — чи то хаті селянина, чи робітника, чи службовця, або ж інтелігента на найпочеснішому місці поряд з образами Господа Бога і святих обов’язково вбраний вишиваними рушниками знаходився портрет великого Кобзаря. У неділю, зібравши велику сім’ю, батько шанобливо і урочисто нарівні зі Святим Письмом читав «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Відразу після смерті поета в українського народу починає витворюватись правдивий культ національного пророка. І не дарма великий Каменяр написав про Шевченка: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові свіжі й вільні шляхи професорам та книжним ученим».

В історії України ще не було людини, що зробила б такий велетенський вплив на уми і серця своїх співвітчизників. Він не був політиком, та на його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і партій. Він не був полководцем, але його слово змобілізувало сотні полків, дивізій, цілі армії, підняло до збройної боротьби мільйони українців, здобуло не одну визначну перемогу на полі бою.

Він не був дипломатом, проте широта його поглядів, вклад у світову літературу та мистецтво, а головне світоглядні ідеї загальнолюдських братерства та любові, що базувались на християнських цінностях, здобули для України та українців належне визнання та пошану серед світової спільноти. Він не був проповідником, та своєю щирою вірою в Бога, дитячою відданістю Творцеві, гарячими віршами-молитвами вберіг обидві українські Церкви: на Сході — від безслідного розчинення в Церкві московській, на Заході — від латинізації. Він не народився пророком і зовсім не прагнув ним бути, але за Божим провидінням ним став і вивів свій народ з «єгипетського» ярма, хоча сам так і не побачив землі обіцяної.

Образ неньки України — це найсильнiший i найдраматичнiший образ

Творчостi Тараса Шевченка. Так, у поезiї «Стоїть в селi Суботовi»

Україна — i вiчна сирота, i вiйськова мiць, що «ляха задавила», це

«домовина», в якiй похована воля українцiв; це та країна, яка «встане i

Розвiє тьму неволi».

Свої щирi синiвськi почуття до України Шевченко висловив епiтетами

«моя», «славна», «безталанна», а також словами » стоптана ляхами»,

«москалями обiдрана». Саме цi слова передають бiль i тривогу серця

Поета. Цi ж почуття переданi також словами «нене», «мамо»,

«вдово-сиротино». Україна у Шевченка «плаче, стогне», бо «скрiзь на

Славнiй Українi людей у ярма запрягли пани лукавi». Але не злиднi

Найбiльше тривожать поета, а саме те, що «Україна навiки, навiки

Заснула», йому болить рабство українцiв.

Ми, українці, ще й зараз самі не знаємо історії своєї країни. Героїв українського народу називали ворогами і навіть зрадниками. Так робили тоді, коли неможливо було змусити замовчати борців за волю і свою державу.

Ще більше славних імен і подій намагалися назавжди приховати, щоб люди їх цілком забули.

Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні могутності й слави, мала справді легендарних героїв, мужньо долала найважчі випробування. І потім відроджувалась, виростала з руїн, виховувала нові покоління, закоханих у рідну землю лицарів правди і волі. Ми можемо пишатися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів.

На жаль, цілими сторіччями ворогам за допомогою грубого і жорстокого, як правило, кривавого насильства, облудної брехні і підступу, розпалювання ненависті між етнічними групами українців удавалось панувати над Україною. Майже всі завойовники кричали нахабно, безсоромно і цинічно, що вони несуть українцям тільки добро і щастя. Прикро, але дехто з наших співвітчизників ставав на службу до чужинських можновладців і допомагав їм гнобити свій народ.

Перевертнями і яничарами, а в наш час манкуртами називають люди таких осіб, які за гроші ладні відректися навіть від рідної матері. Але були й ті, які навіть настромлені на польсько-шляхетські палі та підвішені на турецьких залізних гаках за ребра, вмирали з іменем України на устах. Їй вони віддавали усі свої сили, здібності, працю і навіть життя. Кожна така людина розуміла, що тільки тоді її Батьківщина, Україна, зможе стати господинею на власній землі, коли всі її сини і дочки будуть щоденно працювати для досягнення цієї великої, святої справедливої мети. Якби нас змалечку навчили вклонятися рідному порогові, рідної мови, може, тоді не розгубили б ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини і були б добрішими й милосерднішими.

Але чужі школи і вчителі не тільки не виховували у дітей почуття любові до рідного, а, навпаки, отруювали їх безсоромно брехнею про тих, що поклали свою працю, а інколи й життя на священний вівтар незалежності. За цих умов кращі історики і письменники, незважаючи на переслідування, писали і видавали правдиві літературні та наукові твори не лише для дорослих, а й для шкільної молоді. Хто з наших сучасників не знає такі імена, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Яворницький, Пантелеймон Куліш та інші.

Але, незважаючи на те, як важко живеться сьогодні українському народові, хочеться сподіватись, що ми виживемо, вистоїмо. Над Дніпром не вигасає дух народу, не пропаде і його сила. Свідомість українців постійно змінюється, здобутки наші ростуть.

Народ не перестає боротися за свої права. Українська нація росте і розвивається, хоч як їй важко жити, і це додає всім надії й віри, що доля народу зміниться на краще.

Історії властиво повторюватися. Наша земля знову бореться за свої права, свою волю, краще життя. Сьогодні українці борються словом на Майдані Незалежності.

Головною причиною Євромайдану є обман сподівань народу. Влада спочатку вела за собою, намагаючись підписати асоціацію з ЕС, а потім розвернулася на 180 градусів. Україна має раз і назавжди відмежуватися від радянського минулого.

Нашу пам’ять хочуть убити. Але наша пам’ять незнищенна.

Вони хочуть убити український дух, українську мову, українську історію, українську минувшину й українське прийдешнє. Вони хочуть убити самé українство. Але це нікому й ніколи не вдасться, як і не вдавалося до сьогодні.

Цей великий період в історії України, мабуть, недаремно відбувається напередодні 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Про актуальність Шевченка для нашого часу гарно говорять слова видатного українського літературного критика, публіциста, філософа та політичного діяча Дмитра Донцова:

«Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих…»

Шевченко сьогодні нам важливий не стільки як відомий поет, але як людина, яка бачила Бога. А з його вірою не було нічого неможливого, бо як сказано в Євангелії: «Істинно кажу вам: Коли матимете віру як зерно гірчиці, то… нічого не буде для вас неможливого» . Бо він дійсно вірив, а тому Україна відбулася завдяки вірі Шевченка у першу чергу, а потім завдяки політичним обставинам.

Завдяки щирості Кобзаря, а також його любові до Господа Бога, ми маємо Україну. Бо не випадково Апостол Павло пише в Посланні до римлян, що «віра від слухання, а слухання через Слово Христове» . Саме найбільша заслуга великого Кобзаря полягає у тому, що він все своє життя серцем слухав Бога. Тому Бог йому подарував таку віру. Ми можемо духовно збагатитися творами великого Кобзаря Тараса Шевченка лише тоді, як ми будемо читати найперше його твори, а не чиїсь коментарі.

Треба читати «Кобзар» не лише на свята, але як можна частіше. Не випадково у наших предків були дві настільні книги: Святе Письмо та «Кобзар» Тараса Шевченка . Також варто прочитати «Щоденник» Шевченка.

Ці твори нам важливі, бо у них міститься досвід поета, який говорив з Богом. Саме творчість Шевченка може запліднити нашу духовну ниву — наше серце. Сподіваюся що у нас відкриються духовні очі та вуха, щоб ми могли говорити не про Шевченка, але разом з Тарасом Шевченком з Богом!

Для цього ми мусимо повністю змінитися, а саме так ми виконаємо повністю «Заповіт» Кобзаря!

Кобзарю, знаєш,

Нелегка епоха

Оцей двадцятий невгомонний вік.

Завихрень — безліч.

Тиші — анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають ст́аріти,

Тривожний пошук зводиться в закон,

Коли стоїть історія на старті

Перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

Відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

Крізь далі неосяжно голубі…

А як же ми, співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:

— А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів’ям, пишним та барвистим,

Не скаргами,

Не белькотом надій,

Не криком,

Не переспівом на місці,

А заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам’ятайте,

Що на цій планеті,

Відколи сотворив її пан Бог,

Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох!

Українська література, проходячи певні етапи історичного розвитку, набула свого коріння, духовних і традиційних витоків. Незаперечним сьогодні є вплив на цей процес постаті Т. Шевченка. Підтвердження цьому — звертання до його постаті чи не кожного вітчизняного та діаспорного українського поета. Великий обшир думки й почуття охоплює у поезії Ліна Костенко, заглиблюється в історію, перекидаючи з неї місток не лише в сьогодні, а й у прийдешнє.

У вічному поетеса вміє ненав’язливо та органічно показати актуальне, а у злободенних тривогах ніколи не зникає для Ліни Костенко відчуття перспективи.

Вірші Т. Шевченка і справді сповнені болю та сліз, що так вдало підмічає Ліна Костенко. У неї самої теж чимало болючо-пекучих строф, у тому числі й тематично пов’язаних із Києвом .

Інша паралель між творчістю Ліни Костенко й Т. Шевченка, що прозирає крізь слова вірша «Княжа гора» — це мотив «безславного сьогодні» України, на яке поет споглядає з висоти «минулої слави».

Сум поетеси-шістдесятника за минулим проектується й на творення образу Кобзаря. І це є абсолютно вмотивованим, адже в Шевченковій біографії та його віршах лейтмотивом звучить проблема минулої козацької слави та сучасної поету наруги над державою, над простим людом. Задовго до появи на світі СРСР та породженого ним шістдесятництва Т. Шевченко міфологічно постав першим паростком серед митців-бунтівників. І це значно

Зближує сприйняття текстів Ліни Костенко та Т. Шевченка, адже шістдесятництво, за Д. Дроздовським, — не одиничний, прив’язаний

До свого часу проект-спроба, а онтологічно-когерентна хвиля, світове явище антитоталітарної культури, культура-протест. Необхідність такої культури відчував Кобзар у казематах, відбуваючи заслання, та й просто споглядаючи кріпацьке життя сиріт, покриток, вдів та інших своїх персонажів. І саме тому Ліна Костенко вкладає в його вуста гнівний осуд усім тим, …хто відняв у мене вітчизну! Але у вітчизни ніхто не одніме мене

Це глибоке переконання у власній потрібності своєму народу,

Що звучить в останньому рядку вірша «Княжа гора», протягом усього життя підтримувало Т. Шевченка, не давало йому покинути творчість навіть за умов суворої заборони писати. Так і Ліна Костенко, відчуваючи глибоку зневагу до тих, хто нищить державу та її народ, не має жодних сумнівів у тому, що вітчизні її праця потрібна.

Україна — держава із багатовіковою історією. Історія України сягає своїми коренями ще у часи палеоліту. А далі…