Ще зовсім недавно слово «діаспора» було мало не лайливим. Офіційна пропаганда насаджувала думку, шо за кордоном здебільшого живуть ті українці, які зрадили рідну землю. Та час довів, що це — люди складної долі, наші співвітчизники, яким так само, як і нам, дорога Україна. Різні обставини, події змусили їх покинути свої рідні землі, але вони ніколи не забували їх і завжди бажали своїй батьківщині кращої долі. Жили і живуть далеко від України, писали і пишуть свої твори українські письменники Олесь Ольжич, Олена Теліга, Євген Ма-ланюк, Іван Багряний, Улас Самчук, Василь Барка, Елема Андієв-ська, Віра Вовк, Ганна Черінь, Ігор — Качуровський, Іван Кошелі-вець, Дмитро Нитченко, Марія Ревакович та багато інших знаменитих поетів, прозаїків, драматургів, літературознавців, музикантів, композиторів.
Моя земля, мій край, моя кохана сторона — Україна, — так говорять, думають і пишуть українці, які. живуть далеко-далеко від рідної землі, своїх співвітчизників. Є нашого цвіту та й по всьому світу.
Сьогодні вся Україна пишається своїм сином Василем Баркою. Письменник, літературознавець, учений, педагог, публіцист і просто «святий чоловік», як називають його американці Глен Спею — українського поселення неподалік Нью-Йорка, Василь Барка чи не вперше став відомий своїм землякам тільки в 1991 році, коли вийшов його роман.»Жовтий князь» — книга пам’яті жертвам голодомору, мільйонам «безвинно убієнних» хліборобів. Цей твір став гнівним осудом тоталітарному режиму, твором-реквіємом і твором-застереженням.
У США живе і працює і Ганна Черінь — українська поетеса, прозаїк, критик, людина цікавої біографії. Сьогодні її творчість повертається в Україну, стає духовним набутком щонайширших читацьких кіл. Поетичні збірки Г. Черінь відкривають перед нами людину з талантом, даним Богом, де кожне слово дихає любов’ю до рідного краю, вболіванням за долю людства, своєї України:
Я вибираю одне єдине, слово горде, орлине, Що з серця до серця лине, співуче, квітуче, Болюче… . Найкраще із слів — Україна…
Це — лише дуже маленька частинка великого кола тих письменників, які живуть і творять далеко від рідної землі. Вони люблять свою вишневу Україну, її солов’їну мову, тому шо, як писав О. Грицай,
Ми українці до скону, В нас є сила козаків, Не розлучать нас ні море, Ні межі чужих країв. Сонце всюди нам принесе Подих нашої землі, Клич її ми всі почуєм І за морем, в чужині.
Тепер, коли Україна — незалежна держава, українці повертаються до рідної мови й культури. Наші співвітчизники, яких доля розкидала по всьому світу, приїжджають на землю своїх батьків, переймаються її болями й радощами, допомагають їй. Українці з діаспори вірять у велич і волелюбність свого народу, вірять, що українські діти розмовлятимуть рідною мовою і на своїй незалежній землі, і в далекій Америці, Австралії, Аргентині, Бразилії…