В. Распутін «Прощання з Матерою»

У Сибіру, де ріки петляють, а потім розпадаються на кілька розвилок, є поняття «матера». Так називають основний плин, стрижень ріки. Звідси і Матера у Валентина Распутіна, що має один загальний корінь зі словами майстерність, матерість. Автор показує, що мовна назва старого селища закладена розумом і почуттям народу. Матера, що зрослась своїм ім’ям не тільки із землею, але і з людьми, повинна зникнути.

Вона стане дном прийдешнього моря. Дома, городи, луги, цвинтар — все це піде під воду навічно. А це — смерть. І тому всі людські справи і турботи в ці останні дні села оголилися.

Кожне слово знайшло різку виразність і первісний зміст.

Усякий вчинок став говорити про людину і світ начебто останню правду. В повісті не одна людина, тут ціле життя села і її жителів. Воно обірвалася б нечутно, якби не пам’ятлива і непоступлива баба Дар’я Пінігина. Такі, як вона, у кожному селі поєднують строгих і справедливих, під захист яких «стягаються слабкі й страждальні».

Пінігина з людей, які «совість сильно розрізняли» і вважали, що «життя ваше, які податі бере: Матеру подавай. Одну б тільки Матеру?!». Інша жителька селища — Ганна, як і всі старі, знає тільки свою рідну Матеру, любить її й не хоче з нею розставатися. На її думку, найбільший гріх на світі — це позбавити батьківщини. А стара Настасья відверто тужить: «Хто ж старе дерево пересаджує?!».

Символічна та звістка, що спонукала героїв активно діяти. Її приніс Богодул. Цей герой сприймається не інакше як своєрідний дух Матери. Живе він на острові, одному богу відомо скільки років.

Вийшовши до сидячих за самоваром бабам, він сказав: «Мертвих грабують».

Напевно, багато чого баби могли б знести мовчачи, безмовно, але не це. Коли добралися старі до розташованого за селом цвинтаря, працівники санепідемстанції «докінчували свою справу, тягаючи спиляні тумбочки, огранки і крести, щоб спалити їх одним вогнем». Їм і в голову не приходить, що для Дар’ї й інших селян цвинтар — щось святе. Не дарма навіть стримана Дар’я, «задихаючись від страху і люті, закричала і ударила одного з мужиків ціпком, і знову замахнулася, гнівно питаючи: «А ти їх отут ховав? Батько, мати в тебе отут лежать? Дітки лежать?

Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина». Її підтримує все село. Ця сцена в повісті дає привід для глибоких міркувань. Не нами починається життя на світі, і не нашим відходом воно закінчується.

Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставитися нащадки, беручи приклад з нас. «Неповага до предків є перша ознака аморальності», — писав ще Пушкін. Про це повторює баба Дар’я. Про це, підхоплюючи її правду, не втомлюється говорити автор. Всім сільським життям, що йде, Распутін нагадує нам, що ми — тільки ланка в ланцюзі існування Всесвітнього миру. Міркуючи про це, автор показує кілька поколінь.

Виходить, що чим далі, тим зв’язки стають слабкіше. От баба Дар’я свято шанує пам’ять про тих. кого вже немає. Син її, Павло, розуміє мати, але те, що її хвилює, для нього не саме головне.

А онук Андрій і зовсім не розуміє, про що мовлення. Для нього не представляє складності вирішити влаштуватися на будівництво греблі, через яку й буде затоплений острів. І взагалі, він впевнений, що пам’ять — це погано, без неї краще. Повість Распутіна сприймається як попередження. Такі, як Андрій, будуть творити, руйнуючи. А коли задумаються, чого ж у цьому процесі більше, буде вже пізно: надірвані серця не виліковують.

Що йому доведеться відповісти коли-небудь своїм предкам? Про це думає Дар’я. Вона переживає за свого онука і жалує його.

Ще гірше із совістю в таких, як Петруха. Він підпалив власний будинок, для того щоб одержати грошову компенсацію. Його влаштовує те, що за руйнування платять гроші.

Нове селище, куди повинні перебратися селяни, спрацьоване красиво: будиночок до будиночка. Але поставлений він якось нісенітно, не по-людськи. Напевно, і прощатися у випадку потреби із цим селищем буде куди простіше, ніж із Матерою. Так, Дар’я бачить, що відхід села неминучий. Але бабу тривожить, як легко прощаються із Матерою люди, як безцеремонні з могилами, за яких вікове життя і пам’ять.

Академік Дмитро Лихачов писав на полях «Прощання»: «В усі століття й у всіх країнах свідомість власної смертності виховувалася і привчала думати про те, яку пам’ять ми по собі залишимо». Всі дні, що залишилися до затоплення, Дар’я збирає історію Матерої. Баба квапиться обміркувати і возз’єднати, щоб хоч у її серце село дожило по-людськи, не упустивши себе. Дар’я хоче, щоб весь досвід Матерої залишився в пам’яті: «Правда в пам’яті. У кого немає пам’яті, у того немає життя».

Знає це і Распутін, тому він показує, що село Матера — це стрижень, джерела людського життя, моральних відносин.