Василь Симоненко . Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон

Василь Симоненко народився в с. Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942-1952 рр. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях , решта — у сусідніх селах Єньківцях і Тарандинцях . У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені І. Шевченка.

Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака .

У 1957-1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда «, потім, у 1960-1963 рр.,- у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю. 1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».

У середині 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка .

У зв’язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. 13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні , похований у Черкасах. У 1964 р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім.

Т. Г. Шевченка 1965 р. , але лауреатом того року став М. Бажай). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з’явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

Поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…» , «О земле з переораним чолом…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» — ніби фрагменти однієї виболеноїдуми про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редакторських втручань .

Написані з позицій морального максималізму, твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги». Повість «Огуда», відома в різних варіантах , художньо підтверджує, що психологічно В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму. Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків».

Проза В. Симоненка. своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображен-ня свого часу. У дитячій, на перший погляд, казці «Цар Плаксій та Лоско-тон» розповідається про красиву країну з трагічною назвою «Сльозолий», якою править цар Плаксій, якому радість приносили тільки людські сльози:

Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали, Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. Він приходив кожний вечір Хай чи дощ іде, чи сніг До голодної малечі І усім приносив сміх.

Отже, як і будь-яка казка, оповідь завершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього твору полягає в тому, що казка В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон» насправді критикує тоталітарний лад у державі, а значить, зважаючи на час написання твору і на характер усієї творчості поета, дає право стверджувати, що красива країна, де ллються сльози,- Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і ця країна також стане щасливою.

ОСНОВНІ ТВОРИ: Казки «Цар Плаксій та Лоскотон», «Казка про Дурила», «Подорож в Країну Навпаки», збірки поезій «Тиша і гром», «Земне тяжіння», «Лебеді материнства», збірка оповідань і новел «Вино з троянд».