Вірш Сергія Єсеніна «Лист до матері»

Далеко не кожна людина, що читає цей вірш, думає про те, яка його композиція або розмір. Навіщо? Прекрасно можна сприймати поезію, не маючи спеціальних знань, не з’ясовуючи особливостей композиційної побудови і ритмічного малюнка.

Довгий час я вважав, що вірш не схема, не креслення, яку можна детально розбити на складові частини, а єдиний плід роздумів і почуттів поета.

І лише згодом, від уроку до уроку, осягаючи неприємне слово «аналіз», я зрозумів, наскільки ця робота допомагає мені розібратися у змісті вірша, у глибині почуттів автора. Проникнення у майстерню поета завжди починається для мене з того, що я згадую його життєвий шлях, ті роки, у які він створював свій добуток. Так, вірш С. Єсеніна «Лист до матері» було написано поетом у 1924 році, тобто наприкінці його життя. Останній період творчості автора є вершиною його поезії. Це поезія примирення і підведення підсумків.

Багато добутків, написані у цей період, з’явилися смутною констатацією того, що старе пішло безповоротно, а нове незрозуміло і зовсім не схоже на те, про що мріялося у романтичні дні Жовтня 1917 року. Я людина не нова! Що приховувати?

Залишився у минулому я однієї ногою, Прагнучи наздогнати сталеву рать, Сковзаю і падаю другою.

Саме у ці роки С. Єсенін пише знаменитий «Лист до матері», що сприймається не тільки як звертання до конкретного адресата, але — ширше — як прощання з батьківщиною.

Ти одна мені допомога і відрада, Ти одна мені несказанне світло.

Читаючи єсенінські добутки, бачиш: поет ріс разом з роками. Поглиблення світорозуміння вело до твердження у його віршах пушкінської простоти, класичної ясності художніх засобів. Все більше вплив пушкінських добутків відчувається у С. Єсеніна у ліриці останніх років.

У важкі хвилини сумних роздумів серце поета тяглося до батьківського вогнища, до рідного дому. І, немов відроджуючи пушкінську традицію поетичних послань, С. Єсенін звертається з листом-віршем до матері. У російській поезії не раз звучало задушевне слово про матір, але єсенінські добутки, мабуть, можна назвати самими зворушливими визнаннями в любові до «милої, рідної бабусі». Його рядки повні такої пронизливої сердечності, що вони начебто б і не сприймаються як вірші, як мистецтво, а як сама собою що виливає ніжність. На пам’ять приходять знову пушкінська. лірика і його задушевний поетичний добуток «Няньці».

Воно так само доброзичливо, перейнято почуттям провини сина за довге мовчання, визнанням того, як багато поет заподіяв занепокоєння рідній людині.

Подруга днів моїх суворих, Голубка старезна моя! Одна у глухомані лісів соснових Давно, давно ти чекаєш мене.

Але повернемося до вірша С. Єсеніна «Лист матері». Хіба це не сама музика почуття? Поет немов обійняв «бабусю» своєю душею. Він звертається до неї люблячи, використовуючи ніжні, добрі слова. Його поетична мова близька до розмовної, навіть, скоріше, до народної .

Ці слова надають фольклорне фарбування образу матері. Вона представляється милою, доброю, серцевою бабусею з романтичної казки. Навіть сам С. Єсенін не раз указував на фольклорні джерела своєї поезії. І насамперед на мелодійність, музикальність. Не випадково, що дотепер на вірші Єсеніна співають пісні.

От що сказав М. В. Гоголь про музикальність російського вірша: «Не знаю, у який іншій літературі показали віршотворці таку нескінченну розмаїтість відтінків звуку. У кожного свій вірш і свій дзенькіт». Цей особливий «дзенькіт» і відчувається у поетичному добутку «Лист до матері».

Він надає віршу схвильованість.

Лексика, яку використовував поет, відтворює картину старої «хатинки», у якій мати чекає повернення сина, передають внутрішній стан і почуття жінки-матері. Перша строфа починається з риторичного питання: «Ти жива ще, моя старушка?» У контексті вірша наведений рядок знаходить особливий зміст: ставлячи запитання, поет не припускає почути відповідь на нього, воно підсилює емоційність висловлення. У першому рядку С. Єсенін проявляє тривогу і любов до своєї матері.

У другому, використовуючи вигук, він начебто намагається запевнити ще раз свою «старушку» у тім, що у нього все нормально, що він «не такий вуж гіркий… пияк, щоб… умерти», не побачивши рідну матір. Закінчується строфа теплим побажанням: «Нехай струменіє… те несказанне світло». У другій і третій строфі відчувається тривога С. Єсеніна про матір. Поет усвідомлює, що вона знає про його погублене життя, про «шинкарські бійки», про запої. Її туга настільки велика, передчуття настільки нерадісні, що вони мучать її, і вона «часто ходить на дорогу».

Образ дороги не раз з’являється у вірші. Вона символізує життєвий шлях поета, на якому увесь час з’являється мати, яка бажає добра і щастя синові. Але поет, усвідомлюючи безвихідність свого положення, просить її не хвилюватися, не тривожитися:

Не ходи так часто на дорогу В старомодному старому шушуні.

У третій строфі з’являється улюблений єсенінський епітет «синій». Це кольори похмурого неба, джерельної води, лісових квітів. Без цих кольорів важко представити С. Єсеніна. Духовну кризу поета підкреслюють епітети «вечірній», «старий», «тяжка». Не випадково вжито і слово «саднув», у ньому також відчувається думка автора про віддалення від вічних цінностей життя.

Різкість цього дієслова зм’якшується у четвертій строфі вигуком «Нічого, рідна!» і стверджувальним реченням «Заспокойся». Почуваєте, як змінюється тональність вірша? Кульмінація завершена, і відбувається розв’язка дії.

Знову із щирою ніжністю С. Єсенін звертається до матері, пише про те, що тільки біля неї, на батьківщині, його чекає щиросердечний відпочинок. У наступних строфах відбите бажання сина заспокоїти мати, виправдатися, не дати їй повірити пліткам. Дуже романтично, піднесено написані п’ята і шоста строфи, у яких поет мріє про повернення додому :

Я як і раніше так же ніжний І мрію тільки лише про те, Щоб скоріше від туги заколотної Повернутись у низенький наш будинок. Характерний і образ білого саду, що символізує яскраву пору весни, юності поета: Я повернуся, коли розкине гілки По-весняному наш білий сад. Тільки ти мене вуж на світанку Не буди, як вісім років тому.

В останніх строфах стриманість поступається місцем розжаренню переживань. Поет начебто на одному подиху закінчує поетичний добуток — «не буди..,», «не хвилюй.,.», «не збулося,..», «не вчи.,.», «не треба…», «не сумуй.,.», «не ходи…». Таке посилене заперечення показує непевність у душі ліричного героя. Кільцева композиція надає закінченість добутку, а п’ятистопний хорей і перехресна рима створюють особливий ритм усього вірша, що несе в собі щиросердечний стан ліричного героя.

У віршах С. Єсеніна, по-російському щирих, відвертих, відчувається биття неспокійного, ніжного серця поета. Недарма його поезія була і залишається близькою і зрозумілою багатьом російським людям. Адже в ній «російський дух», у ній «Руссю пахне».

Лірика поета звучить сучасно, в ній відчувається людське добро і тепло, що так необхідні у наш важкий час.