Вірш «Я пам’ятаю дивовижне мгновенье»: сприйняття, тлумачення, оцінка Пушкін А. З

Вірш «Я пам’ятаю дивовижне мгновенье»: сприйняття, тлумачення, оцінка
Олександр Сергійович Пушкін — супутник багатьох поколінь от уже два сторіччя. До його ім’я слух звик з дитинства. Про нього говорять — «мій Пушкін». У цьому ознака особливо довірчих відносин, відкритості почуттів і відданості поетові. У російській літературі Пушкін першим з такою глибокою щирістю розповів про любов, що піднімає людини. Він тріпотів «перед потужною владою краси», випробовуючи нез’ясоване щиросердечне хвилювання. Поет «вселив не одну пристрасть на столітті своєму». Але й сам через все життя проніс чисті й ніжні почуття до тих, хто дарував йому світлу радість натхнення. Любов у поезії Пушкіна — це глибоке, морально чисте й самовіддане почуття, що облагороджує й очищає людини

От рядка із чудового вірша, що він присвятив Ганні Петрівні Керн:

Я пам’ятаю дивовижне мгновенье:

Переді мною з’явилася ти,

Як скороминуще виденье,

Як геній чистої краси.

Такими прекрасними словами про могутню й доброчинну силу любові починається одне із самих чудесних послань росіянці й світової поезії. Вірші «співають» і «сміються». Вони вже вийшли з рамок свого часу й стали заповітним надбанням усіх, хто здатний пережити таку ж самозабутню любов. Це, безсумнівно, одна з вершин пушкінської лірики

Вірш «Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…» було написано в 1825 році. Воно вражає дивною стрункістю. Цей добуток розділений на три зовсім рівні частини (по двох строфи), і кожна пронизана особливим, їй тільки властивим тоном. Перша відкривається словами «Я пам’ятаю дивовижне мгновенье» і присвячена спогаду того, що було. Очевидно, в уяві Пушкіна виник петербурзький вечір в Олениних, перша зустріч, «милі риси», «голос ніжний». У цьому рядку значеннєвий наголос падає не на дієслово «пам’ятаю», а на слово «дивовижне», що поет, як правило, уживає не в сучасному значенні («прекрасне» або «чудове»), а в самому що ні на є прямому — у тім, у якому воно пов’язане із чудом, із чарівництвом. У пушкінському вірші рідко, але все-таки зустрічаються різні тропи, які допомагають нам побачити нові риси й грані зображуваного, глибше зрозуміти зміст (метафора «геній чистої краси», епітети: «дивовижне», «скороминуще виденье»). Пушкіна в цьому вірші неймовірно точний у передачі значеннєвого відтінку слова:

Переді мною з’явилася ти…

Не «виникла», не «опинилася», а саме «з’явилася», не залишаючи сумніву в тім, що мова йде про явище героїні поетові, нехай і короткочасному:

Як скороминуще виденье…

Але по тривалості цілком достатнє, щоб сповна його оцінити, щоб запам’ятати його таким, яким воно простромило й уразило душу:

Як геній чистої краси…

З’ясувалося, що «геній чистої краси» запозичений поетом з вірша Жуковського «Я музу юну бувало…», де так назване божество

Наступили важкі роки вигнання. Поет говорить про цей час:

У глухомані, у мороці заточенья

Тяглися тихо дні мої

Без божества, без вдохновенья.

Без сліз, без життя, без любові

Сльози, любов, вдохновенье — от супутники справжнього життя. Поет згадує важкі роки, 1823 — 1824, коли його осягло розчарування в житті. Цей подавлений стан тривав недовго. І до нової зустрічі Пушкін приходить із відчуттям повноти життя

Раптом (це вже третя частина) «душі настало пробужденье» і неї охопив порив колишніх, чистих і свіжих почуттів. Властиво, заради цього й написаний вірш: душі, що пробудилася, знову з’явилася та, хто персоніфікує собою «геній чистої краси», воскрешає для людини «і божество, і вдохновенье». Пробужденье — виденье — упоенье — вдохновенье — ці слова характеризують стан людської душі, соприкоснувшейся з великою цінністю, з «генієм чистої краси». Останні два вірші повторюють початок вірша. Вони знаменують повернення до юності. Пробужденье душі відкрило Пушкіну можливість захвату творчістю, натхнення, а разом з тим упоенье життям. Пробуджена душа розкрилася й для творчості й для сліз. І для любові

Основна думка вірша — світла пам’ять про любов і радість несподіваної зустрічі з тим, що, здавалося, втрачено назавжди — передається Пушкіним з поступовим і зростаючим рухом. Спочатку смутний і ніжний спогад, потім сумна свідомість втрати й, нарешті, зліт радості й захвату. Це прекрасно відбив у музиці Михайло Іванович Глинка, що написала на пушкінські слова один із самих чудових своїх романсів. Якщо вслухатися в його звучання, ми ясно розрізнимо всі етапи, по яких ішла думка Пушкіна. Крім музики Глинки самі вірші відразу ж захоплюють своїм звучанням. Спочатку м’яко й тихо, а потім усе швидше й швидше йде їхня наростаюча мелодія, дозволяючись стрімким, торжествуючим акордом. Що ж надає віршу особливу музикальність?

Може бути, зіграло деяку роль особливе, зручне для вимови голосних і приголосних відсутність шипляча й свистячих, перевага звуків «про», «е», «а». Але навряд чи сам поет думав про це, коли на єдиному пориві писав цей вірш. Йому, звичайно, важливо було в ту мінуту передати хвилювання, що опанувало їм. Мелодія народжувалася як би сама собою, підказана серцем. Але бездоганний смак поета й почуття рідної мови, несказанно богатого не тільки в значеннєвому, але й у звуковому відношенні, дали йому можливість знайти самі точні за змістом і разом з тим самі мелодійні слова

Можна безліч разів перечитувати вірш, щоб знову поринути в чарівний мир пушкінської лірики. Дивно гарні слова підібрав поет, щоб виразити глибину своїх почуттів: чистих, безкорисливих, нічого не потребуючих замість. Його рядка беруть за душу, роблячи нас не свідками, а співучасниками переживань.