Характеристика образа боярині Волковій

Роман оповідає про події російської історії кінця ХVп-Початку XVIII століття. У ньому представлені всі верстви населення: від бояр і придворних до купців і селян, стрільців і посадского люду. Події відбуваються в Москві й Санкт-Петербурзі, у провінції й за кордоном. Роман складається із трьох книг, кожна з яких відбиває певний період Петровской епохи й показує діяльність пануючи. Спочатку показана боротьба Петра з боярами, з тією відсталістю, що вони захищали й персоніфікували. Так, на прикладі сім’ї боярина Романа Буйносова показано, як пручалися в душі вельможі нововведенням пануючи, зовні уступаючи його вимогам «Політеси» і «плезири» дратують, поява на асамблеях змушує розщедритися на вбрання дружин і дочок, а навчання синів за кордоном вони сприймають як прямий шлях до розпусти. Князеві доводиться все терпіти, але він не може із цим спокійно упокоритися й згадує старі часи, коли він надягав кунью шубу, його виводили під руки з будинку, саджали поважно у візок, що віз його в палац; там усі чекали виходу царівни Софії.

Тоді він знав, як поводитися, що робити, зараз правила різко помінялися. Від царя можна чекати будь-якої «витівки», ніякої поваги до стародавніх родів, його оточують «вискочки». Буйносов тільки зовні мириться з новими порядками, мріючи про повернення до старого, але до старого повернення не було. «Жахом була охоплена вся країна. Старе забилося по темних кутах. Кінчалася візантійська Русь.

У березневому вітрі чудилися за балтійськими узбережжями примари торговельних кораблів». Друга книга оповідає про те, що після перемоги над шведами росіяни вийшли до Балтики й, зміцнившись на березі, сталі будувати північну столицю. Прихильниками діяльності Петра виступають у романі дрібнопомісні дворяни й купці, зацікавлені в зміцненні держави. «Зв’язав нас Бог однією мотузочкою, куди ти, туди й ми»,- говорить цареві купець Іван Бровкин. Петро залучає до керування державою енергійних, діяльних людей, що будують фабрики й заводи, що розвивають торгівлю, хто «одним талантом своїм вибилися з курної хати».

Найближчий друг і соратник Петра Олександр Меньшиков — син конюха, торговець пирогами із заячиною; близький цареві й Іван Бровкин, у минулому холоп, а тепер — тесть поміщика Волкова. Показуючи близьке оточення Петра, письменник зображує, як міняється психологія людей у міру збагачення й залучення в громадське життя. Колишній Иваш-Бровкину тепер все село низько вклоняється, а деякі селяни відпрацьовують у нього свої борги. Алексашка Меньшков, незважаючи на всю відданість, часто запускає руку в державну скарбницю. І, говорячи про те, що Меньшиков — це вірна рука, Петро змушений додати: «хоча й злодійкувата». Відвідуючи землянки робітників, будівельників Петербурга, Петро почув їхньої скарги на те, що людям дають гнилий хліб. «Він взяв цвілий шматок, розламав, понюхав, сунув у кишеню.

— «Піде Нева, привезуть новий одяг, постоли, борошно привезуть, хліб будемо пекти тут»,- сказав він. А потім із гнівом звернувся до Меньшикову, вихопивши з кишені цвілий шматок. «Їли! — у Петра Олексійовича скажено розширювалися очі.- Дерьмом людей годуєш — їли сам. Нептуна! Ти тут за все відповідаєш!

За кожну душу людську». Петро у всім людина свого часу, вона суворий, вимогливий до жорстокості, вона не «мужицький цар», і народу нелегко живеться в його правління. У скаргах паную селяни говорять: «Нині в нас ні хліба, ні худобини, гинемо голодною й озябаем студеною смертю… Воззри, государ, на нашу вбогість і бідність…

» На сторінках роману яскраво зображені виразники народного протесту. «Питаний, мученний» мужик Овдоким говорить народу: «У борошнах живемо, у катуваннях… Не шукайте правди».

Овдоким радить мужикам бігти в ліси, він із задоволенням розповідає їм про Степана Разіні, і в його словах звучить надія на народне повстання. «Бурлака з монастирських селян» Федька Умийся Брудом запеклий життям. Він не хотів «ламати спину на чорта», служити панам і біг на Дон, але його схопили й відправили у Воронеж, де йшли царські роботи з будівництва флоту. Федька вбив німця Мірбаха, що знущався з нього й над іншими солдатами. У його поводженні виражена пряма погроза визискувачам з боку пригнобленого народу.

Письменник дає відчути, що в народі поширилося невдоволення царем. Люди хотіли жити «з волі, а не по указі государеву». Правдиво розкриваючи найгостріші драматичні конфлікти епохи, письменник дав яскраву картину історичного поступального руху країн. З Петром не може зрівнятися ні Василь Голіцин, ні король Август, ні шведський король Карл — талановитий, але самозакоханої, прагнучої особистої слави. Увидя іноземні торговельні судна, Петро розуміє необхідність для Росії мати свій флот. «За кордоном ліс потрібний, весь ліс у нас, а ми кланяємося: купите…

Ці іроди ходять мимо — тільки сміються… Ні, не Чорне море — турбота… На Балтійськом потрібні свої кораблі». Петро любить Росію, йому кривдно бачити її вбогість і злиденність і небажання росіян боротися зі своєю відсталістю. «Отчого це?

— з гіркотою говорить він.- Сидимо на великих просторах і — злиденні…» «Сидять на старовині… землю за тясячь років орати не навчилися…

Отчого це?» Він розуміє значення розвитку промисловості, схвалює починання Демидових на Уралі. Розвиток промисловості вимагало вмілих робочих рук і знань. Петро створює в Москві при ливарному заводі школу, у якій училися наукам і майстерності лиття боярські й посадские діти, юнаки «підлого звання». З гіркотою відзначає Петро, що «дворянського балди — сажень ростом» не хочуть учитися. Але Петро дрюком гнав «недоуків» у науку, обіцяючи за розум «графами дарувати». У Петрові Першому письменника залучив перетворювальний геній, він з’являється виразником великої історичної справедливості, тому що його діяльністю й учинками рухала турбота про долю держави й нації.

У ньому письменник підкреслює насамперед державний розум, розуміння необхідності корінних змін у житті Росії. Звідси непримиренна ворожнеча пануючи до старовини й круті міри впровадження нового вжизнь. Письменник ставив своїм завданням «виявлення рушійних сил епохи», показ народу, його взаємин із владою і його ролі в державі. У романі А. Н. Толстого «Петро Перший» знайшли яскраве відбиття кращі риси дореволюційного історичного роману. Зображення минулого досить вірогідно, на документальній основі, а вимисел нерозривно пов’язаний з історією.

Товстої говорив: «Щоб зрозуміти таємницю російського народу, потрібно добре знати минуле».