Художнє багатство «Мисливських усмішок» Остапа Вишні

Широкознаного на Україні та за рубежем українського гумориста і сатирика, творця незвичайної «вишневої усмішки» справедливо називають майстром сміху, видатним митцем, народним письменником. Особливої любові читача зажили «Мисливські усмішки» Остапа Вишні — мабуть, єдиний у літературі випадок, коли значний за обсягом і художньою силою цикл творів гармонійно й сильно пронизаний життєрадісним гумором і почуттям патріотизму.

Згадаємо неповторні сторінки «Мисливських усмішок», будь то «Відкриття охоти» чи «Як варити і їсти суп з дикої качки», чи «Лисиця», чи «З кряку-хою на озері», і побачимо, що їхня невловима чарівність розлита невидимо по всій художній тканині і приховує в собі незліченні багатства. Скільки тут легкого гумору, скільки чудового та ніжного ліризму, а головне, як неймовірно вони переплітаються: «Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань…» Це «чудесне» виступає живою істотою, пробуджує почуття любові до рідної землі, до її лісів і полів, річок і озер, рослин і тварин. Мабуть, саме у творах цього безсмертного циклу найповніше виявилася чиста, щедра і весела душа, нашого сміхо-творця.

За лукаво усміхненим образом оповідача ми добре бачимо самого автора з його поглядами на світ і його незрадливою ніжною любов’ю, Це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить н:а полювання не з наміром убити, а, навпаки, з метою якомога надійніше уникнути насилля над природою.

Подивимось, як автор зображує своїх героїв: це завжди мисливець-невдаха і мисливець-фантазер. Ми бачимо тих, хто любить базарну «дичину», тих, хто шуткує і сміється з короткозорого бухгалтера, тих, хто стріляє в «горжетку», а замість цього губить останнього «лисячого» капелюха, — тих, хто любить погомоніти про мисливські подвиги. Це люди надзвичайної правдивості, котрі нікого не вигадують, а покладаються лише на життєві випадки: «розкажу, то не повірите, але це — факт». Пригадаємо, яку «качку» приніс додому один із Мисливців:

— Та це ж курка, а не качка… — Це — качка. Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані. — А чому в неї горло перерізане? — Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати.

Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й зарізалась…

Іншого разу вам будуть розповідати про незвичайного собаку — гордона: «таких псів тепер не буває! — який одного разу став на опойку в густій ліщині на вальдшнепа, та так став, Що ніякими свистками, ніякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки…» Повернувшись через-рік, господар побачив: «Дивлюсь, стоїть кістяк мого гордона, і стоїть з піднятою правою. лапою! От був собака! Мертва стойка!» А яким гумором та лагідним сміхом наповнені розповіді про збирання на полювання! Ніхто в світі не здогадався б, що на полювання треба брати: «рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток ук-руту яєць і стопку…».

Що ж це значить — «стопка»? «Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…» Всі розуміють, про що хотів розповісти автор, на що натякає. Здається, від невдач ніхто не застрахований, і мис-ливці-фантазери теж, бувало, рушницю забудуть вдома або ж на полюванні її не зарядять у найвідповідальніший момент; «бувало, вполюєш замість вовка собаку або ж замість качки свою викохану кря-куху…».

«Мисливські усмішки» — явище незвичайне в українській літературі: це — неповторний синтез народного анекдоту і авторського чарівного ліризму. Мабуть, тому вони так і приваблюють до себе. Хочеться читати і читати, щоб знову дізнатися про невдалих, але чистих душею, мисливців, щоб знову від душі розсміятися з їхніх пригод,, щоб знову заглибитися у надра ніжного ліризму Остапа Вишні, де головним для людини стає її прив’язаність до рідної землі, до свого народу, до його мови і культури. Мені здається, що ніхто з письменників не зміг би написати таких чудових оповідок;, як це вдалося Вишні! «Мисливські усмішки» — це як гімн живій природі, усім рослинам, усім тваринам, усім пташкам; це гімн людині, що не хоче нгчим зашкодити чарівній рідній природі.

Автор ніби каже: «бережіть ці поля та річки, цінуйте рідкісну? красу рідного краю!» Прислухаємося до його слів!!