Я хочу бути зрозумілий моєю країною.. «

Твір по літературі: Я хочу бути зрозумілий моєю країною.. «

Cреди всіх поетів XX століття можна зустріти чимало блискучих імен. Це минулого й поети, відзначені незрівнянною міццю цивільного пафосу, і майстри, що володіли винятковим умінням показати дивне злиття поезії із соціалістичної

Революцією. У цьому пантеоні великих імен ім’я Маяковського займає одне з перших місць

Якось Марина Цветаева сказала: «…незважаючи на всю пошану йому, весь плач по ньньому Москви й Росії, Росія й дотепер не зрозуміла, хто їй був даний в особі Маяковського». Поет залишився незрозумілим. Передчуття цього трагічного відчуження, нерозуміння найглибшого й чистого, що було в ньому, турбувало Маяковського багато років:

Я хочу бути зрозумілий моєю країною

А не буду зрозумілий, що ж.

По рідній країні пройду стороною,

Як проходить косою дощ

У російську поезію юний Володимир Маяковський прийшов страждаючої й самотнім. У віршах молодого поета вражало незвичайний зміст і приголомшуючу поетичну новизну. «Таких сміливих, радикальних змін у поезії не зробив жоден поет XX

Століття». Рання лірика Маяковського буяє образами, узятими поетом з навколишнього світу. Кожний штрих, кожна деталь, будь-яке слово — все несе в собі відбиток особистості, настрою, почуттів автора. Тому може здатися, що його поезія дуже неоднозначна й суперечлива. Наприклад, поки його серце повно любові, страсті, вся душа його співає, то навіть місяць може бути для нього й «коханкою рудоволосої», і матір’ю його поезії. Поет звертається до неї зі словами:

Адже це ж дочка твоя — моя пісня…

Але от настрій лагідної любові, якогось невловимого духовного єднання з навколишнім світом переміняється несподіваною ворожістю. Так само гостро й сильно, як раніше любив, тепер почуває поет всю мерзенність, склизкое й безвихідне зло цього миру. І місяць — той же самий місяць — бачиться поетові зовсім іншої:

…а за сонцями вулиць десь

Шкутильгала

Нікому не потрібна

В’ялий місяць

Всі етапи особистісного становлення Маяковського збігаються в нього згодом творчого становлення. Звідси й та суперечливість, безкомпромісність його ранньої лірики. Відчуття припливу творчих сил, готовність до роботи, постійному духовному неспокою підводять Маяковського до розуміння його поетичного кредо: він повинен віддати трактирам і площам свій » щорветься, непокірливий, непрожеванний лемент». Маяковський зробив самий сміливий і рішучий крок, перетворивши поезію в активну учасницю мітингів, демонстрацій, диспутів, спрямованих на критику далекої від досконалості життя, різкої невідповідності мрії й дійсності:

…Обплутали революцію обивательщини нитки

Страшнее Врангеля обивательський побут

Скоріше голови канаркам згорніть

Щоб комунізм канарками не був побитий!

И знову іронічний, ледве глузливий голос юності, що живе в ньому, змушує Маяковського не тільки викривати й захоплюватися, критикувати й схвалювати, але й просто жартувати над собою:

И бог заплаче над моею книжкою!

Не слова — судороги, що злилися грудкою,

И побіжить по небу з моїми віршами під пахвою

И буде, задихаючись, читати їх своїм знайомим

Але крім особистісних протиріч, що існують усередині самого поета, у його поезії підсилюється й трагізм епохи, сучасником якої він був, часу, що характеризується ламанням світорозуміння тисяч людей, тому у віршах не могли не

З’явитися ноти атеїзму, спустошеності, обманутости:

Я самотній, як останнє око

В идущего до сліпого людини!

Маяковський зараз випробовує глибоку щиросердечну кризу, що супроводжується болем від самітності, що він переживає, і цей біль поет не може відокремити від трагічної долі своєї батьківщини, свого часу, свого покоління:

…Здибилося ржанье осідланих смертю коней

Дим через будинок наздожене нас довгими долонями,

Каламуттю озлобивши ока вогнів, що догнивають у зливах!

Наповнена цивільним пафосом, «мітингова» поезія Маяковського, незважаючи ні на що, знайшла шлях до серця кожного читача. Заклична сила в кращих віршах поета невіддільна від задушевності. Він увійшов у життя народу швидко займається,

Нестримним у страсті, делікатним, попереджувальній, зворушливій і ніжним у турботі про інших. Як здатний він почувати, співпереживати, як здатний насолоджуватися земними людськими радостями! Але багато з людей забули риси його щирої поезії, поезії серця й любові, поезії, виконаної болю й самітності, поезії кілких рим і рядків, що розлітаються, ніжної й співаючої, що привело читачів у тупик нерозуміння, про яке писала Цветаева. Бути може, майбутнє сприйме поета, зрозуміє й прийме його сьогоденням, таким, який він є, щирим, ранимим і «винятково ніжним»:

Прийдешні люди! Хто ви?

От я — весь біль і ушиб.

Вам заповім сад фруктовий

Моєї великої душі