Засудження війни у кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»

Давно вже зарубцювалися рани війни. Але народі нам’ять про неї живе, не слабшає біль втрат. Вічні між століть ті, що загинули в боях, славні у віках живі, безсмерті солдати; всі, хто сміливо йшов у бій, відстоюючи право на життя, свободу для майбутніх. Нам, нащадкам переможців над фашистською нечистю; все цікавіше відкривати правду про ті полум’яні роки, і, ми звертаємось до мистецтва й літератури. Один з найкращих творів про війну був написаний у часи Великої Вітчизняної. Це кіноповість О. Довженка «Україна огні». Письменник Шдєуха відзначив: «Україна огні» — через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією, за широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді — таки шекспірівськими комедіями у нашій літературі тих часів не має собі рівного».

«Україна в огні» — кіноповість — трагедія. Автор створив сценарій про людей простих звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесла найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Вірний правді життя і власним гуманістичним ідеалам Довженко чи не єдиний в усій тогочасній літературі порушив проблему простої людини. Свої гуманістичні ідеї письменник реалізував передусім через трагічну долю дів-чини-полонянки, жінки в окупації, наголошуючи, що «у війні не жіноче обличчя». Героїчні кіноповісті Олеся Запорожець і Христя Хуторна не стають на шлях активної боротьби, але в тій страшній круговерті насильства й аморальності, яка випала на їхню дол.., зберігають у душах ще не витоптані до кінця природні людські почуття. Жорстока сили обставин виявилася сильнішою за їхні бажання й можливості, понівечила душі, то чи варто судити їх ще й судом визволителів, чи не «найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за правдою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі?» Устами Лавріна Запорожця Довженко закликав якщо й судити людей, то «по закону народного лиха». А ц кульмінаційну мить герой говорить; звертаючись до народних месників з терпкою гіркотою: «Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?..» Страшна правда цих слів торкнулася найглибших куточків сердець. Перед духовним зором партизан «виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких суперечливих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!»

О. Довженко створив трагедійний портрет нашого безсмертного народу. Герої твору — це живі люди, плоть від плоті народу, патріоти своєї землі, які розуміють, що над їхнім життям і долею майбутніх поколінь нависла смертельна загроза фашистською рабства. Багато шкоди завдало довголітнє витоптування гуманістичних моральних принципів, але не вибило їх зовсім з душі народу, тому й уживаються мирно не тільки на покуті над білою скатертиною стола, а й у душі простої людини образи легендарних національних героїв — Мамая Георгія Побідоносця, і сучасників — Ворошилова і Будьонного. Така складність і неоднозначність людської особистості. Це тільки збагачує людину.

«Прекрасна людина в бою за Батьківщину», Малюючи чорну трагічну реальність, Довженко звеличує вірних синів народу, що в пекельній пожежі, коли Україна в огні, коли все згоріло в «полум’ї страшного німецького суду», не втрачають впевненості в невмирущості і нездоланності нашого народу. Довженко — патріот наголошує на ідеї: наші воїни «герої великого грізного часу»; перемога над німецькими загарбниками — «це буде велика горда правда на множестві століть».