Збирачі та дослідники українського фольклору

Початок дев’ятнадцятого сторіччя — це пора розквіту романтизму. Специфіка його в Україні лолягала в тому, що герої війни 1812-1815 років засвоїли разом з європейським вихованням і принципи романтизму, зокрема, унікальність і виняткову цінність будь-якої народної культури. Але багато хто з цих героїв походив з української шляхти та козацької старшини, наприклад, не останню роль у повстанні декабристів відігравали Сергій та Артемон Муравйови-Апостоли, родичі одного з гетьманів, Данила Апостола. І цікавили їх не екзотичні Африка та Персія, і не давня історія, як європейських романтиків, а, як вони казали, «права малоросійського народу» й відродження козацтва. А оскільки усі члени «Південної спілки» були людьми світськими, аристократами, їх наслідували. До того ж записувати народні казки, пісні та весільні обряди було зовсім не так небезпечно, як мітінгувати на Сенатській площі. Тож можна сказати, що збирання фольклору стало з другої третини дев’ятнадцятого сторіччя явищем масовим.

А початок українській фольклористиці поклали збірки пісень, видані в 1827 і І834 роках М. О. Максимовичем, першим ректором Київського університету. Ганна Барвінок і Марко Вовчок, М. П. Драго-манов і Г. А Залюбовський, Пантелеймон Куліш і Олекса Сторожен-ко, Павло Чубинський і Леся Українка, І. Я. Рудченко і А. Ю. Кримський — це лише найвідоміші із збирачів фольклору дев’ятнадцятого сторіччя! А їх же були десятки, а може й сотні… Ще у першій половині дев’ятнадцятого сторіччя у Харківському університеті В. Н. Ка-разін, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, І. І. Срезневський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський заклали традиції всебічного вивчення народної культури. У п’ятдесяті, роки мало хто зі студентів не мав власного зошита з різними етнографічними матеріалами, здебільшого піснями. Щоб допомогти молодим фольклористам, А. Л. Метлинський видав інструкцію «Про збір, приведення до ладу, приготовлення до видання й друку народних пісень й інших творів народної словесності» й «Правила при записуванні народних дум, пісень, казок, переказів тощо». Але найвидатнішим (і одним з перших) дослідників українського фольклору став О. О. Потебня. Він започаткував цілу школу фольклористики — її назвали міфологічною, результатом його досліджень стали роботи «Про долю й споріднених з нею істот», «Про купаль — і ські вогні і споріднені з ними уявлення» (1867 р.), «Малоруська народна пісня за списком XVI ст. Текст і примітки» (1877 р.), а також рецензія-дослідження на чотиритомне видання збірки «Народні пісні Галицької й Угорської Русі, зібрані Я. Ф. Головацьким» (1880 р). Він — автор монографій «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» (1860 р.), «Про міфічне значення деяких обрядів і вірувань»- (1865 р.), «Пояснення малоруських і споріднених народних пісень» (т. 1, 1883 р., іт. 2, 1887 р.).

Літературний напрям (як зазначено у словнику) — це творча єдність групи письменників певного історичного періоду, їх об’єднує світогляд, ідеї та художня манера. Митці одного напрямку розв’язують спільні завдання, розробляють спільні теми в літературі. Поруч з терміном «літературний напрям» часто використовують синонім «літературна течія», хоча так називають розгалуження у тому чи іншому напрямі. Основним художнім методом XIX ст. є реалізм, який прагне відображати дійсність правдиво і всебічно. Письменники (Шевченко, Франко, Грабовський, Леся Українка, В. Самійленко) показують у своїй поезії життя природно, у саморозвитку; розкривають внутрішній світ своїх героїв.

У кінці XIX ст. зародився символізм — модерністський літературний напрям. В українській літературі твори цього напрямку приваблювали яскравою образністю, алегоріями, символами, які знаходили своє втілення у поезії початку XX ст. Так І. Франко, О. Олесь, Г. Чупринка, пізніше П. Тичина, Є. Маланюк та інші відбивають настрої визвольної боротьби народу за свої права, за незалежність. їхні герої очікують щасливих змін у житті.

З’являється новоромантизм. У своїй творчості письменники поєднували реалістичне зображення життя з романтичним. Цей напрям представляли Христя Алчевська, Дніпрова Чайка, Василь Чумак, Микола Хвильовий, В. Еллан-Блакитний. Ще одна літературна течія початку XX ст. — футуризм, в перекладі з латинської означає майбутнє. Але в поезії футуристів формалізм, нігілістичне ставлення до мистецтва взагалі — це не завжди справляло позитивне враження. У футуристичну організацію входили М. Семенко, О. Слісаренко, Ю. Яновський, М. Бажан та ін. Вони не приховували своїх космополітичних поглядів на національну культуру. Та слід зазначити, що для цих письменників таке захоплення було короткочасним. Як бачимо, боротьба і зміна літературних напрямів виникає як відображення у мистецтві певних етапів у розвитку суспільства.