Батькі і діти

Батьки і діти

Виховні бесіди для батьків

Батьки і діти — одвічна проблема і вічний біль. Бо ж виростають діти і розлітаються птахами по білому світу, а до батьків приходить підступна старість і часто залишаються вони самі. І чудово, як їхні діти мають добре серце і світлу душу, прекрасно, коли вони відчувають відповідальність перед батьками, і у важку хвилину допоможуть. А ще краще, коли діти не чекають, як прийде підступна хвилина, а їдуть просто так, від великої любові, до своїх найрідніших, наймиліших і наймудріших батьків.

Світ великий і в ньому скільки завгодно прикладів щодо батьків і дітей. Та є одна найбільша заповідь батьківства — це велика любов до своїх дітей, розуміння їхніх потреб, знання того, що діти — це те найбільше, для чого ми прийшли у цей світ, щоб виконати своє призначення на Землі. Не в кожного можуть бути діти, не кожному дає природа таку можливість і щастя материнства та батьківства. Погляньте навколо, скільки б людей хотіло цього, з них були б прекрасні батьки, але чомусь природа поставила обмеження для них.

Хто знає? Можливо їхнє призначення у чомусь іншому?

Але вам випало велике щастя — мати дитинку. Як чудово! Жінка носить під серцем клубочок живої плоті і мріє про той день, коли дитя народиться, відкриє свої оченята і вперше гляне на маму і тата. Що ж, природа — це велика загадка. А діти — це не тільки радість і рожеві мрії, а велика праця, недоспані ночі, тривоги, які ніколи не кінчаються, переживання за все на світі. І найголовніше тепер — діти.

Яку б ви посаду не обіймали, яким би великим в своїх очах ви не були, та пам’ятайте, що вдома вас ждуть ваші рідні діти, ще зовсім маленькі чи вже підлітки для яких ви зовсім і не начальник, і не якась там величина міського значення, а просто — тато і Мама. Вони вас чекають і прагнуть поділитись своїми радощами та тривогами, вони вас дуже люблять і готові на все, аби ви їм приділили увагу, поговорили з ними, погрались, почитали, а то й просто посиділи, обнявшись, перед телевізором чи за комп’ютером. Здається, що такі прописні істини всім відомі і всім доступні.

Та це тільки здається, бо як же багато горя ми бачимо.

Дитина росте в сім’ї і є носієм сімейних традицій та устоїв. Вона кожну хвилинку життя вбирає в себе те, що бачить у сім’ї. І так день за днем, рік за роком. І коли приходить у школу — зразу видно, як дитині живеться у рідному домі. Ні, не по одягу, не по тих новеньких ранцях та імпортних туфельках, а по її поведінці, розмові, амбіціях, по душевному стану ми бачимо з якої родини прийшло дитя.

То чому ж так? Адже кожен батько і кожна мати хоче, щоб її дитина була найкращою, найвихованішою, найрозумнішою… А діти такі різні і такі далекі від ідеалу.

І виходить парадокс: всі мріють про добро, а добра немає. Мабуть справа у тому, що лише мріють, а вимагається невпинна і наполеглива праця кожнісінького дня, без вихідних і перерв на відпочинок. Діти — це не тільки захоплення і радість, а й велика затрата душевних і фізичних сил обох батьків. І ось у цьому випадку, як ніде більше, підходить народна приказка: «Що посієш, те й пожнеш» То що ж ми сіємо у душах наших нащадків?

На який урожай сподіваємось?

Люди сьогодні грамотні, їм доступна різна література, з якої можна багато про що дізнатись, у тому числі і педагогічна, у якій є відповіді на різні запитання. Та й виховання, в основному, здійснюється у сім’ї. Саме в сім’ї закладаються норми людської моралі, традиції, ази культури і людяності. Тільки, чомусь, у нашому суспільстві ще дуже живуча думка про те, що вихованням дітей повинна займатись тільки школа. А тому не раз чуєш єхидні зауваження співгромадян: » Що так у школі навчили?», «Ну, а де ж? Хіба батько цього вчить?» А насправді саме з сім’ї йде і позитив, і негатив, який потім виноситься на вулицю і в ту ж саму школу, де вчитель повинен займатись перевихованням своїх учнів. І ось ця негативна поведінка, наче вірус проникає у душі дітей. І там, де у сім’ї лад, де батьки вміють правильно пояснити дитині, розтлумачити всі наслідки поганої поведінки, де вміють і хочуть відволікти дитину від вулиці і зайняти її корисним і цікавим заняттям, вірус той не поширюється, а діє, як щеплення.

А там, де батькам байдуже чим займаються їхні діти, де вони проводять свій час, що говорять, вірус той переростає у страшну недугу, яку важко, а то й неможливо вилікувати. То як же сім’я, чому тато й мама не проводять профілактику, чому не розкажуть, що таке добре, а що погано своїй дитині? Хай школа виховує? А так воно і є, у нас батьки тут ні до чого, бо ж вони віддали своє чадо до школи — хай і за це подякують, бо могли б і не віддати, а тоді вчителям разом з директором дали б по тім’ячку. А що може зробити вчитель, скажіть будь ласка, як у класі дітей — понад тридцять і всі з різними поглядами на мораль і культуру, на традиції і норми поведінки.

Так, у школі є правила поведінки, яких учні повинні дотримуватись. Так, учитель старанно готується до години спілкування з учнями, він старається спілкуватись з ними на перерві. Але ж тільки вдумайтесь!

Всього лише одна година спілкування на тиждень! За годину вчитель не встигне навіть декількома словами перемовитись з кожною дитиною. Бо ж основна увага звернена до тих, хто прогуляв уроки, хто побився з дітьми чи розбив шибу і т. д. А вдома є і тато, і мама, бабуся з дідусем у декого, є довгі вечори, вихідні і святкові дні, є світлі, хоч і короткі ранки. Але, якщо дитина порушила правила поведінки у громадських місцях або вчинила іншу провину, її, чомусь, не питають, де батьки та й не викликають їх, а перш за все стоїть питання, з якої він школи, з якого класу, хто директор і хто класний керівник та чому не проводили профілактику, а як проводили, то чому мало? А батьки залишаються сторонніми спостерігачами.

З них, як з гуся води. Шановні, батьки, я вас дуже поважаю, але саме так і є. І тільки в тих сім’ях, де з самого народження дитини займаються вихованням, де дитина оточена справжньою батьківською любов’ю, турботою і піклуванням про душу, про мораль, там і хороший результат. Для тих батьків головне — це світле майбутнє для своїх дітей, тому вони сьогодні жертвують своїм відпочинком, своєю свободою, а всю енергію націлюють на одну мету — виховання дітей.

Бо у школі знання дають і непогані, та й на виховання загальнолюдських норм звертають велику увагу, але ж виховання — це процес дуже індивідуальний. І хоч норми моралі для всіх однакові, та щоб прищепити їх дітям, потрібно підійти до кожного сердечка окремо, торкнутися найпотаємніших струн душі. А це найкраще може зробити тільки сім’я, тільки батьки, бо вони знають свою дитину від народження. Власне, вони ж формували характер, звички, моральні принципи своєї дитини від дня її народження і далі продовжують це робити… А якби ще усвідомлювали, що за свою бездіяльність або негативний вплив на дітей потрібно було б нести відповідальність у великих грошових сумах, то, думаю, дехто задумався б над тим, що треба робити зі своїм чадом, яке до ночі бродить невідомо де і невідомо чим займається. Батьки і тільки батьки повинні нести відповідальність за своїх дітей.

А школа зі своїм завданням справляється. Ну, назвіть хоч одного вчителя, який би сказав дитині, щоб вона билася, обзивалася, крала, нищила, заздрила. Ви назвете? Таких у школі нема. Бо раз він вчитель сьогодні, в цих умовах, коли вижити йому ой, як нелегко — то це людина з великою любов’ю в серці.

А така людина несе добро. Чого не можна сказати про всіх батьків. І прикладів більш як достатньо. Хоч деколи неможливо на здорову голову зрозуміти таких батьків, які зі своїх дітей роблять самі свідомо моральних виродків. А це ж є.

Розповідь перша

Про лебедину вірність складають легенди і пісні. Але побачити на власні очі, щоб переконатись, важко, не кожному вдається. Про відданість матерів своїм дітям можна і не слухати пісень, не читати легенд, бо то є істина, яку ми бачимо на кожному кроці у житті.

Бо нема нічого дорожчого, найкращого, як матері її діти. Вона і неба прихилила б, і зірочки з неба дістала, аби її діти були здорові та щасливі. Ніколи не забуду сім’ю, у якій росло троє дівчаток. Одна з них — з порушенням слуху. Миле, надзвичайно добре, привітне дівчатко, завжди усміхнене, але… не може відчувати того, що інші дітки, бо тяжка хвороба забрала слух.

Де тільки не возила її мама, до яких тільки світил не зверталась, а повністю відновити втрачене ніхто не зміг. Дівчинка росла, як і всі діти, а мама робила все можливе і неможливе, щоб хоч трішки повернути радість своїй дитині, радість чути і добре розмовляти. І хоч дехто давно махнув рукою, бо, мовляв, «що тут вдієш?», мама не припиняла займатись вправами, вона щохвилини розмовляла, розказувала, показувала, заставляла говорити, повторювати, відпрацьовувала з дитиною кожен звук. Здавалось, була невтомною.

А є ще ж у мами двоє дівчаток, яким вона також приділяла велику увагу. Ніколи не було такого, щоб прийшли вони на новорічне свято без нового маскарадного костюмчика, який їм пошила мама, чи не вивчили уроків, чи сказали якесь погане слово. Всюди вона встигала, всім давала раду. І наварено було в хаті, і напечено, і все прибрано та випрано. І хоч великого достатку у сім’ї не було, бо це зрозуміло, та ніколи жодним словом не прохопилася жінка, що чогось їй бракує, чогось їй хочеться. І ніколи вона не розкисала, завжди привітна до людей і усміхнена, доброзичлива і уважна. А уявіть собі, як усе це їй було пережити! Яких зусиль це коштувало?

Мабуть, у жодній казці не можна було б описати той душевний біль матері, ту фізичну втому, яку вона відчувала і відчуває дотепер. Ось та материнська відданість, материнська любов, яку не порівняти ні з чим. Не бачила я доказів лебединої вірності, а тому можу вірити лише на слово, а от материнську відданість і чисту материнську любов зустрічаю на кожному кроці. Вона зігріває не тільки тих, до кого звернена, а й усіх навколо, бо від неї йде велике людське тепло, щира ніжність, самопожертва. І викликає вона велику повагу і захоплення.

Діти у мами виросли такі ж милі, симпатичні і добрі, як і вона. Бо хіба ж може бути по-іншому? Недаремно ж у народі кажуть: «Який кущ, така й хворостина, які батьки, така й дитина».