Ернст Теодор Амадей Гофман

Ернсту Теодору Амадею Гофману належить особливе місце в історії німецького романтизму. Пишучи свої твори в похмуру добу німецької історії, Гофман негативно ставився до філістерської Німеччини. Йому була ненависна придворна атмосфера невеликих німецьких князшств, задушлива атмосфера бюрократизму.

У своїх кращих творах Гофман показав у сатиричному плані гнітючу обстановку німецького міщанства. Народився Гофман 24 січня 1776 р. у Кенінгсберзі у родині адвоката. За бажанням батьків вивчав юриспруденцію.

Після закінчення університету Гофман одержав призначення до Варшави. Виконуючи службові обов’язки, віддається музиці й театру. У Варшаві молодий автор створює свою першу оперу на романтичний сюжет, ставить її в театрі.

Доля кидала його в різні куточки Європи: Познань, Плоцьк, Варшаву, Бамберг, Берлін. Вільний від служби час віддає мистецтву. Працює диригентом та художником у театрі. Перші твори Гофмана присвячені музичній тематиці. Інтерес до музики не був звичайним захопленням письменника чи його другим покликанням. Вона ввійшла в нього як велика таємниця буття, як своєрідний, за його словами, «санскрит природи».

Гофман-письменник сприймав світ у музичній його суті. Тема музики і музикантів постійно, цікавила його. У всіх його творах більшою чи меншою мірою присутня музика.

Великий успіх перших літературних творів надихнув Гофмана, і він починає плідно працювати як письменник. Пише швидко і багато. З’являються фантастичні казки й повісті: «Золотий горнець», «Лускунчик», «Володар бліх», роман «Еліксир диявола», оповідання «Майстер Мартін», «Наріжне вікно», сатиричні шедеври «Малюк Цахес» і «Життєва філософія кота Мурра…».

У творах митця нерідко відбувається роздвоєння особистості персонажа. Гофман був першим серед письменників XIX ст., котрий відкрив двоїстість людської натури. Риси протиріч людини у нього виступають окремо, не змішуючись, і матеріалізуються у творчій свідомості в образах двійників.

Герої Гофмана поділяються на дві категорії: щасливих обивателів, задоволених собою і своїм існуванням, котрі слухняно грають свої безглузді ролі, і на мрійників, ентузіастів, людей не від світу цього. Життя вселяє в них жах, і вони, не знаючи, що йому — світу — протиставити, тікають від нього у свій внутрішній світ, але й там не знаходять ні щастя, ні спокою. У новелі «Малюк Цахес…» головний герой, студент Бальтазар, бере участь у «реальній» боротьбі проти політичного деспота і тирана.

Бальтазар за вдачею поет, складає вірші про солов’я і троянду, вкладаючи в поетичні образи свою палку пристрасть до красуні Кандіди. Не має значення, талановиті твори Бальтазара чи ні, а важливо, що йому притаманне поетичне світосприйняття, що наодинці з природою він відчуває стан блаженного схвилювання, захоплення, яке змінюється п’янкою меланхолією.

Гофман наділяє свого героя даром прозорливості. Він — поет, і бачить оточуючих людей такими, якими вони є насправді, ніяке чаклунство не примусить романтичного героя в потворному мерзотникові і кар’єристі визнати особу, гідну слави. Бальтазар тому і є романтичний герой, що вступає в поєдинок із злодієм, перевертнем, котрий краде все, що потрапляє в поле його зору. Заючи, що Бальтазар закоханий у Кандіду, Цахес відбирає у нього кохану.

Тоді студент розшукує чародія Альпануса, і той розкриває таємницю Цахеса. Бальтазар, за законами казки, одружується з прекрасною Кандідою і отримує як дарунок від Альпануса помешкання і засоби до життя.

Гофман висміює псевдопрограму освіти, де корисне змішане з безглуздим, важливе — з дурницею. Освітою керує колишній лакей, котрий спромігся стати міністром. Ось які новації в галузі освіти пропонує цей невіглас князю: «Вирубати ліси, зробити річку судоплавною, розвести картоплю, покращити сільські школи, насадити акацій і тополь, навчити юнацтво співати на два голоса ранкові й вечірні молитви, прокласти шосейні дороги і привити оспу». Автор включає в цей перелік те, що дійсно робилось у Прусії на межі століть.

Гофман дає чудову пародію на так звану філософію здорового глузду і тверезих міркувань, котра визначала суть суспільного життя тогочасної Німеччини.

Автор із сумом констатує непереборну владу реальності, яка поглинає романтичні мрії. У літературній творчості повно розкрився геніальний талант Гофмана, необмеженість його творчої фантазії, стилістичне новаторство і розмаїття. Гофман завдяки особливостям свого яскравого і предметного уявлення вмів писати про небувале так переконливо, що його фантазії здавалися реальнішими за реальну дійсність. Він був не байдужим спостерігачем, а дотепним іронічним критиком тих жалюгідних чи відразливих явищ, з якими стикався щодня.

Як справжній романтик, Гофман протиставляв ницому світу, бездуховному існуванню черні постать талановитого митця, який уособлював для нього ідеал чистої, безкорисливої творчої людини. Протистояння поета, художника і музиканта філістерам — головна тема оповідань, повістей, романів Гофмана. Його проза напрочуд поетична, образний світ настільки багатий, барвистий, музичний, що просто-таки бере читача в полон, зачаровує, впливає на всі його почуття — зір, слух, навіть дотик.

Письменник, художник, музикант прожив недовге, сповнене трагізму життя: безрадісне дитинство, невлаштованість з роботою, хвороби, постійна боротьба за свою гідність людини і митця.

На надгробку письменника викарбувано: «Тут похований Е. Т. А. Гофман, що народився 24 січня 1776 і помер у Берліні 1822 р. Він був однаково чудовим юристом, поетом, музикантом, живописцем».