Історія нашого народу — це не лише історія слова

Не можна не погодитися з думкою видатного педагога К. Ушинського про роль мови, рідного слова у житті людини. Справді, у кожному слові, як у дзеркалі, відображається цілий всесвіт, конденсується минуле, сучасне і майбутнє народу — творця мови та водночас її носія. Тому слушно, мабуть, говорити про генетичну закодовзність мови та людини, про їхню надзвичайно тісну спорідненість, починаючи від колиски.

Але водночас мова завжди неспівмірно більша від одного її носія, навіть найгені-альнішого. Саме через те вона уявляється мені безмежним зоряним небом, а ми, мовці, — крихітними мерехтливими зірочками. Здається: ну, хіба це біда, якщо згасне одна чи кілька, ніхто цього навіть не помітить.

Але глибше вдумавшись, починаєш розуміти: це — біда. Бо ж може колись трапитись так, що у небі не залишиться жодної зірки, а на нас байдуже позиратиме лише чорна безодня.

Я переконаний, що ми безсмертні як народ, допоки розмовляємо українською. Йдеться навіть не про патріотизм, національну гордість чи інші абстрактні речі. Мова — це поняття зовсім іншого виміру, настільки природне та органічне, як дихання або ж любов.

На початку було Слово… Цей біблійний афоризм підтверджує не тільки значущість мовного оформлення думки, але й змістовий бік людського буття. Не можна її зрікатися чи забувати, бо якщо зречемося чи забудемо, то загубимо себе назавжди.

Поміж суєти і суєтності нашого божевільного світу, поміж хаосу дріб’язкових проблем і проблемок інколи зринуть у пам’яті щемливі рядки поета Леоніда Кисе-льова про те, «что все на свете только песня на украинском язьіке» — і я потрапляю в інший вимір. Цим іншим виміром є для мене моя мова. Неможливо, мабуть, переоцінити ту животворну роль, яку відіграла і відіграє вона в житті мого народу, та й в моєму — як його маленької частинки.

Озираючи подумки минуле української мови, з гіркотою зауважую, що чи не вся історія її буття — це історія боротьби за право бути рівною серед рівних. Мені болить, що немилосердна доля упродовж багатьох сторіч випробовувала українську мову, як і український народ, на життєздатність, щоби ще і ще раз переконатися: українська мова — мова великої нації. Мені болить і її сучасне, бо скільки ще «малоросів», «хохлів» живе поміж нас!

«У вигляді мови, — сказав незабутній Олесь Гончар, — дано людині великий дар. Не тільки користатися ним, рідним словом, але й натхненно ростити, оберігати його коріння й леліяти його цвіт, ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики і чару, життєвої правдивості й поетичності».

Так, ми починаємося зі слова, відкриваючи з його допомогою великий і неповторний, таємничий і незбагненний світ; ми живемо у слові і зі словом… І доки квітну-тиме наша мова — доти будемо й ми.

Але історія нашого народу — це не лише історія слова, його змужніння. Сьогодні це ще й гімн правді, людині, гімн величі народу. Минають століття, а слово живе. У різнобарвності та розмаїтості рідного слова втілюється краса людини — творця мови. Українське слово окрилює нас духовністю, любов’ю до матері, до пісні.

Не можна не думати про українську мову, не пам’ятати, хто ми і чиї ми діти. Пригадаймо, як багато зусиль доклали письменники і журналісти, коли обговорювали мовні проблеми, проблеми незалежності нашої держави. Ось чому хочеться схилити голову перед сміливістю, моральною стійкістю цих людей, які закликають нас до миру й злагоди, до збереження мови — нашої національної святині.

Я вже не раз запитував себе, а наскільки моє власне мовлення відповідає вимогам культури мовлення, чи завжди я дотримуюся мовного етикету.

Як відомо, одним із правил мовця є доброзичливе ставлення до співрозмовника, доречні у кожній конкретній ситуації вияви ввічливості. Змушений констатувати, що з цим у мене ще не все гаразд. Попри те, що я не завжди прислухаюся до думок співрозмовника, я інколи можу і образити товариша, особливо під час суперечки.

Отже, своїм першочерговим завданням вважаю виховання в собі ввічливості і коректності під час розмови. Для його виконання я зобов’язав себе дотримуватися у спілкуванні трьох «бути»:

Бути скромним у вияві власного «я». Бути уважним до адресата. Бути цікавим для нього.

Не менш важливим правилом є повага до співбесідника. На мою думку, в більшості випадків я виконую його: уважно вислуховую співбесідника до кінця, не перебиваючи його; намагаюся усіма засобами — поглядом, мімікою, жестами, усмішкою підкреслити зацікавлення, тим чи іншим чином виявити увагу. Щодо позитивних якостей мовлення, над якими мені потрібно найбільше попрацювати, слід назвати різноманітність мовленнєвих засобів і їхню правильність.

З цією метою я намагаюся не повторювати тих самих слів і однакових за будовою речень, за винятком, звичайно, тих випадків, коли такі повторення сприяють увиразненню висловлювання, а також дотримуватися норм української літературної мови.

Звичайно, завдання, які я поставив перед собою, не виконуються водномить, але при бажанні і певній наполегливості, гадаю, стану культурним мовцем і цікавим співбесідником.