Наші автобіографії

Спогад живуть у нас. Спогади сховані в нас. Спогади є нашим минулим, тим, що залишилося від минулих подій, почуттів, думок. Гуляючи алеями своєї душі, слухаючи музику своєї душі, ми коштуємо в їхній тіні. Людина без спогадів — людин без минулого. Деякі змушують нас червоніти й понині, щось згадуємо ми зі сміхом, деякі ми називаємо найкращими у своєму житті. Для більшості з нас самими приємними є спогади про дитинство.

Той час, коли людина формується, розцвітає… Саме від того, якої було дитинство, залежить наше сприйняття тих або інших явищ або предметів, навколишнього середовища. У цей час формуються наші смаки, ми вчимося спілкуватися з людьми. Взагалі, дитинство — це місток до дорослого життя.

І який цей місток, таке й наше прибуття до неї. Створення цього «фундаменту» залежить не тільки від людини, але й від його батьків, оточення.

Тобто від усього того, що супроводжує наші дитячі роки. Тому що там є відповіді на особливості нашої філософії, ідеології, світосприймання, спілкування з людьми, динамічності (або інертності). Дитячі роки ще не заплямовані брехнею, лицемірством, фальшивістю, так званої «амфотерностью» і дорослістю вцелом. Наївність, безпосередність, відвертість панують у дитячих серцях. Можливо, тому так приємно згадувати себе в дитячому віці, знаючи, що ти ще такий «зелений» і неосвічений. Щораз при згадуванні про дитинство тверда музика у свідомості переміняється на світлу, небагато сумну й ліричну. Книжки із чиєюсь біографією нагадують нам перші роки нашого життя.

Починається, звичайно, усе з того, звідки ми з’явилися. Хтось, наприклад, найшовся в капусті, когось приніс лелека. А відомий український письменник Остап Вишня років до десяти вважав, що його витягнули з колодязя, коли напували корову Оришку. Далі — невідворотне виховання нас нашими родителями («Кому сказав — не торкати!!! Як наздожену зараз, одержиш у мене! » або «Зараз ще одержиш, якщо тобі мало! Негайно замовкни!!!

» ну тощо). Навчання. Невиконані домашні завдання, покарання вчителів, уроки, погані оцінки, ну й ще багато чого. Усім подобається розповідати про пригоди замріяного дитинства, особливо в дружній компанії До друзів-читачів і звертається Остап Вишня. Факти біографії щедро пересипані, як молода картопля зі сметаною — чебрецем, календрой і петрушкою, посмішками й гумором як приправа.

Хто пробував таку страву, особливо гарячим, той зрозуміє, чому використане таке порівняння. «Підходящі» умови для розвитку творчої натури письменника (поетичне споглядання картоплі й бур’янів), «підходящі» батьки, тому що відразу ж передрекли здатність писати — «золоте дитинство серед природи й людей». Любов до книг є в кожного з нас (можливо, кожна дитина в душі — письменник, звичайно, і проявляється це по-різному — хтось любить досліджувати, із чого ж зроблена книжка, хтось — розглядати малюнки. Остап Вишня пише про свою любов до книг з м’якими плетіннями й невеликими розмірами. Далі, за словами автора, починається нецікаве життя…

Неперевершений гумор, самоіронія й самокритика, з якими письменник описує себе, батьків, своїх учителів. Іноді, навіть не усвідомлюючи цього, ми проводимо паралелі із собою, зі своїми родителями, учителями. Згадуємо свої сварки з родителями, сестрами або братами, покарання або можливість його уникнути дивними способами Звичайно, серед смішних жартів Остапа Вишні уважне око побачить ідеї повноправного розвитку національної мови, необхідність його вивчення й очищення від спотвореної лексики. І це коли підходити до добутку з наукового погляду. Коли ж читають звичайні читачі (а зовсім не критики або науковці), те їх вражає доброзичливість, кумедність «Моєї автобіографії», а у свідомості залишається приємний присмак. І якось я прочитала слова Остапа Вишні: «Все життя гумористом!

Господи! Збожеволіти можна від суму!». И такими гіркими й трагічними вони мені здалися, що я вирішила докладніше ознайомитися з біографією письменника. Довідалася об 10 років посилання, важкої хвороби, погрозі розстрілу, нелегкого творчого життя.

Здоров’ям, приниженням людського достоїнства довелося платити данина Музі. І все-таки, на мою думку, мав цей гуморист велике письменницьке щастя — визнання й любов свого народу Його добутку знали навіть неписьменні, а по кількості видань і перевидань фейлетонів, гуморесок в українській літературі Остапові Вишні, напевно, немає рівних. Читаючи «Зенітку», «Мисливські посмішки», «Дещо з українознавства», «Чухраинци», дивуюся мудрості гумориста й глибині філософського змісту його добутків. Вражає письменницьку майстерність: уміння в невеликій новелі з’єднати глибокий ліризм із простим жартом. Подобаються його свіжа дотепна мова, примовки, анекдоти. Остап Вишня — майстер пародії, шаржу. Ми звикли завжди відшукувати у фактах біографії великих людей щось судьбоносное.

Остап Вишня з доброю посмішкою, гумором розповідає про своїх зовсім звичайних батьках: «Батьки мої були, як взагалі батьки». У такому ж тоні він згадує про своє утворення й книги. «Книга, що найбільше сильно на мене враження зробила в моєму житті, — це «Катехізис» Філарета. До чого противна книжка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б нічого, а те — напам’ять». Та й письменником, якщо вірити оповідачеві («Моя автобіографія»), став тому, що кваліфікації особою не мав, бухгалтерії не знав, то й зробився Остапом Вишнею й почав писати.

Такий простій, сповнений здорового глузду погляд на письменника-людину мені імпонує. А вміння його першим посміятися над собою залишає сильне приємне враження на читача.

Гумор, сміх можна вважати ознакою внутрішньої волі людини. Очевидно, Вишня володів секретом внутрішньої волі, що він зберігав при всіх ситуаціях, волі «від нечистої» сили, своєї й чужий. Тому в його душі жила не жовчна злість, а сонячний сміх