Осіінь-як і у природі — прийде до всіх

Мета. Донести до кожного учня те, що старість приходить до кожної людини; виховувати в них любов і повагу до рідних, до всіх людей похилого віку.

Обладнання. Вирізки із газет, журналів, вироби стареньких, фотографії бабусь, дідусів, вишиті рушники, ікона, виставка творів, присвячених цій темі, записи пісень.

Хід виховної години

Організаційний момент.

Вступне слово вчителя. Людська осінь, як і природа, буває різною. В одних вона палахкотить розмаїттям барв, у інших — тихим бабиним літом, у третіх — суцільним присмерком, а то й нудьгою, яка пливе у прірву безнадії.

Але перш, ніж настане осінь, перш, ніж зрадливо закапає сльоза і кривою цівкою побіжить по зморшках старості, перш ніж посивіє коса і зовсім іншими стануть очі, бо колір із них кудись утік, у кожного ще будуть весна і літо.

Весна, літо…І ось тихою ходою підступає осіння пора:рано чи пізно, але дівчина стає молодицею, дружиною, потім ненькою, далі тещею чи свекрухою і, врешті-решт бабусею, а парубок перетворюється на чоловіка, батька, тестя свекра і нарешті, стає дідусем.

Як старі дерева підтримують гілками одне одного так і старі люди почувають себе дотим, доки вони в купі.

А чи завжди ми пам’ятаємо про них, платимо їм за це увагою?

Можливо, інколи ми забуваємо про них у щасливі і радісні хвилини. Але коли у нас горе, біда, то чомусь ми завжди повертаємось до батьківського дому, до маминої безмежної доброти. Поки живі мати і батько Бабуся і дідусь, то ніяке зло не страшне для дітей і онуків.

Велика біда, коли старість втрачає опору. До кого прихилитися? З ким доживати віку? І діти турбуються про своїх батьків, бо злочином вважається покинути їх, коли вони стають немічними.

Учениця. Схилилась яблуня до тину,

Сповна віддавши урожай.

Не ображай стару людину,

Чи чуєш ти, не ображай.

Схилилась до причілка мати,

А в хаті гості, в хаті сміх.

А чом же матір не позвати

До столу, гурту, до всіх?

Налий ласкаво келишину

Поклич її, бо є ж мета…

Та не до неї, бачте, сину,

Він товариство розважа.

Схилилась мати до причілка

В обіймах смутку та біди,

Мені ж згадалася та бджілка,

Яку прибили холоди.

Учень. Поважайте дорогих вам рідних, будьте чуйними у ставленні до них, — людей похилого віку, бо це є наріжним каменем людяності.

Вчитель. Шануй власних батьків і, спостерігаючи це, діти твої будуть шанувати тебе і продовжать своєю увагою твоє життя в похилому віці.

Діти повинні шанувати батьків. Але не забувати також про бабусю і дідуся. Пам’ятайте, коли бабуся і дідусь помітили, що вам неприємно бути з ними, це каменем ляже на їхнє серце.

Найпочесніше місце за столом — їм. Якщо сім’я обідає і вечеряє, ви не маєте право взяти ложку доти, поки її не взяли бабуся і дідусь. Перша скибка хліба — їм.

Але не вічні наші рідні. Приходить час, — і ми прощаємося з ними. Як часто не вистачає онукам ніжної, теплої бабусиної руки!

Як часто не вистачає їхнім матерям мудрої поради! І не гоїться в серці рана. Лише притупляється біль.

Учениця. В серці не гоїться рана,-

Душу біда напекла.

Бабцю, чого ти так рано

З дому навіки пішла?

З міста приїдеш в неділю,

Гляну _ бабусі нема.

Двір наш — неначе спустілий,

Хата — неначе німа.

Йду за село, де калина

В ноги вклонялась тобі,

Спогад за спогадом лине, —

Я коло тебе в журбі.

Все забувалось погане,

Кликали дні і діла.

Бабцю, чого ти так рано

З дому навіки пішла?

Вчитель. Біль з роками притуплюється. Але пам’ять — ні. І у нас є таке свято — гробки.

Коли всі йдуть провідати померлих. Хоч раз на рік через кропиви, через лободу, через будяки протоптатися та висповідатися.

Приходьмо до могилки помовчати, пожуритися і послухати сиву тишу. І ми повинні витоптати всю траву на сільському цвинтарі колінами перед пам’яттю дорогих нам людей.

Але життя продовжується. І ми мусимо подбати про стареньких, які залишилися одинокими, про них, які стали зайвими для рідних дітей. Горе, коли батьки переживають своїх дітей, але ще гірше горе — коли діти стають батько продавцями, коли при живих дітях старі доживають свого віку у будинках пристарілих.

Учениця. Виглядала мати із вікна.

Поглядала мати на дорогу.

Другий поверх. Мовчазна стіна

Не розділить радість чи тривогу.

Старість подивляється на шлях,-

Бо оце зосталось стільки й світу…

Привезли сюди на «Жигулях»

Позавчора рідні її діти.

Тут, мовляв, їй буде веселіше,

Від думок — полиново гіркіш,-

Рідні діти матері зреклися.

Хворе серце плаче по ночах

Та не шле прокльон до їх порогу.

Озовись надією в очах,

Гомінка напружена дорого!

Вчитель. Не забудь ні старця, ні дитину,

Поділись останнім сухарем.

Тільки раз ми на світі живем,-

У могилу не бери провину.

Зло нічого не дає, крім зла,

Вмій прощати, як прощає мати.

За добро добром спіши віддати,-

Мудрість завше доброю була!

Витри піт солоний із чола!

І трудись, забувши, про утому,

Бо людина ціниться по тому,

Чи вона зробила, що могла,

Скільки сил у неї вистачало,

Щоб на світі більше щастя стало.