Основні теми й ідеї добутків И. А. Буніна, А. И. Куприна

Твір по літературі: Основні теми й ідеї добутків И. А. Буніна, А. И. Куприна

У літературі взагалі, а в російській літературі особливо, проблема взаємини людини з навколишнім його миром займає дуже істотне місце. Особистість і середовище, індивідуум і суспільство — про це міркували багато російських письменників XIX століття. Плоди цих міркувань відбилися в багатьох стійких формулах, наприклад, у відомій фразі «середовище заїло». Помітно загострився інтерес до цієї теми наприкінці XIX — початку XX століття, в епоху, переломну для Росії. У дусі гуманістичних традицій, успадкованих від минулого, розглядають це питання такі письменники-реалісти, як И. Бунін, А. Куприн, В. Короленко, використовуючи при цьому всі художні засоби, які стали досягненням рубежу століть

Проблема людини й навколишнього його миру може бути розглянута

На прикладі добутків А. Куприна. Творчість цього письменника бути довгий час як би в тіні, його заслоняли яскраві представники сучасної йому прози. Сьогодні добутку А. Куприна викликають великий інтерес. Вони залучають читача своєю простотою, людяністю, демократичністю в найблагороднішому змісті цього слова. Мир героїв А. Куприна строкатий і багатолюдний. Він сам прожив яскравими, наповненими різноманітними враженнями життя — побував і військовим, і конторником, і землеміром, і актором бродячої циркової трупи. А. Куприи багато разів говорив, що не розуміє письменників, які не знаходять у природі й людях нічого цікавіше себе. Письменникові дуже цікаві людські долі, при цьому герої його добутків — найчастіше не щасливі, процвітаючі, задоволені собою й життям люди, а, скоріше, навпаки. Але А. Куприн ставиться до своїм зовні непоказним і невдачливим героям з тією теплотою людяності, що завжди відрізняла російських письменників. У персонажах розповівши «Білий пудель», «Тапер», «Гамбринус», а також багатьох інших, угадуються риси «маленької людини», однак письменник не просто відтворює цей тип, але заново переосмислює його. Розглянемо це на прикладі дуже відомого оповідання Куприна «Гранатовий браслет».

Оповідання було написано в 1911 році. В основі його сюжету — реальне

Подія — любов телеграфного чиновника Жовтого П. П. до дружини

Важливого чиновника, члена Державної Ради Любимова. Про цієї

Історії згадує син Любимової, автор відомих спогадів

Лев Любимов. У житті все закінчилося інакше, чим в оповіданні

А. Куприна — чиновник прийняв браслет і перестав писати листа, більше про нього нічого не відомо. У сім’ї Любимових цей випадок пригадувався як дивний і курйозний. Під пером же письменника він з’являється як сумна й трагічна історія життя маленької людини, якого підняла й погубила любов. Це передається через композицію добутку. У ньому дасться велика, некваплива експозиція, що вводить нас в експозицію будинку Шеиних. Сама історія незвичайної любові, історія гранатового браслета розповідається таким чином, що ми бачимо її очами різних людей: князя Василя, що розповідає її як анекдотичний випадок, брата Миколи, для якого все в цій історії бачиться образливої й підозрілим, самої Віри Миколаївни й, нарешті, генерала Аносова, першим що предположили, що тут, може бути, криється теперішня любов, «про яку марять жінки й на яку більше не здатні чоловіка». Коло, до якого належить Віра Миколаївна, не може допустити, що це сьогодення почуття, не стільки через чудність поводження Желткова, стільки изза забобонів, які володіють ними. Куприн же, бажаючи переконати нас, читачів, у дійсності любові Желткова, прибігає до самого незаперечного аргументу —і самогубству героя. У такий спосіб затверджується право маленької людини на щастя, але й виникає мотив його моральної переваги над людьми, що настільки жорстоко образили його, що не зуміли зрозуміти силу почуття, що становило весь зміст його життя. Оповідання Куприна одночасно смутний і світлий. Його пронизує музичний початок — як епіграф вказується музичний добуток, — і завершується оповідання сценою, коли героїня слухає музику в трагічний для неї момент морального прозріння. У текст добутку входить тема невідворотності загибелі головного героя — вона передана через символіку світла: у момент одержання браслета Віра Миколаївна бачить червоні камені в ньому й із тривогою думає, що вони схожі на кров. Нарешті, в оповіданні виникає тема зіткнення різних культурних традицій: тема сходу — монгольська кров батька Віри й Ганни, татарського князя, уводить в оповідання тему любові — страсті, безрозсудності; згадування про те, що мати сестер — англійка, уводить тему безстрасності, бесстрастности в сфері почуттів, влади розуму над серцем. У фінальній частині оповідання з’являється третя лінія: не випадково, що квартирна господарка виявляється католичкою. Цим у добуток уводиться тема любові-преклоніння, яким у католицтві оточена Божа Матерь, кохання-самопожертви. Герой А. Куприна, маленька людина, зіштовхується з навколишнім його миром нерозуміння, миром людей, для яких любов — це рід божевілля, і, зштовхнувшись із ним, гине. Те саме що йому багато в чому й інший купринский герой — герой повести «Двобій» поручик Ромашов

Повість «Двобій» була сприйнята сучасниками в першу

Черга як добуток, соціально спрямоване, у ньому розглянули — вони з інтересом, інші зі збурюванням — антиармійську тему. Так, одна зі статей того часу називалася «Літературна вилазка проти військових». Повість зв’язували з поразкою російської армії у війні з Японією. Сучасників уразило те, як правдиво й нещадно показав письменник деградацію офіцерства, побут і вдачі армійських служак. Однак сьогодні в добутку обертає на себе увага переважно його моральна проблематика. Сама назва «Двобій» багатозначний: це й дуель у фіналі повести, і зіткнення поручика Ромашова з укладом, що отупляє душу, офіцерського життя, і внутрішній двобій Ромашова із самим собою

На відміну від Желткова, що змальований пунктирно, головний герой «Двобою» розкритий психологічно докладно й переконливо. Про те, хто такий поручик Ромашов, можна сперечатися — образ цей неоднозначний. У ньому вгадуються риси маленької людини — він непоказний зовні, часом навіть смішний: «Ромашов раптом з разючою ясністю представив себе, свої калоші, шинель, бліда особа, короткозорість, свою звичайну розгубленість і незручність». На початку повести він живе мрією, але сама мрія його в чомусь убога — він бачить себе «ученим офіцером генерального штабу, що подає величезні надії», представляє себе те блискучим військовим, що вдало придушує бунт робітників, те військовим шпигуном у Німеччині, то героєм, що захоплює за собою ціле військо (тут угадуються пародійно переосмислені сторінки мріянь князя Андрія Болконского з «Війни й миру» — мрії про «свій Тулон»). Однак життя вносить свої корективи в його мрії: помилка під час огляду зробили їх незбутніми, але вона ж зіграла величезну й доброчинну роль: відбувається моральне очищення героя стражданням, його внутрішнім прозрінням. Він стає здатним співчувати ближньому, відчувати чуже горе, як своє. Зустрівши нещасного, забитого солдата Хлебникова, він звертається до нього з біблійними словами: «Брат мій». У Ромашові всі отчетливее прорисовуються риси зайвої людини, його моральне почуття заходить у суперечність із навколишнім його життям. Особливо яскраво це проявляється в сфері особистих почуттів, його любові до Шурочке Николаевой. Любов Ромашова, чист і зворушлива, зіштовхує його з жорстокістю й нелюдськістю всього миру. Образ Шурочки Николаевой — жінки, що равнодушно прирікає на смерть люблячої її людини заради кар’єри чоловіка — цей образ можна назвати в чомусь відкриттям А. Куприна, у чомусь його пророцтвом. Ромашов погоджується на двобій, результат якого для нього майже ясний, не тільки через здатність до любові-преклонінню, любові самовідданої й жертовної, як і в Желткова, але й від свідомості власної непотрібності, від безвихідності. Відбувається катастрофа мрії, і не тільки від свідомості її несбиточности, але й від розуміння її дріб’язковості й суєтності. Повість закінчується загибеллю головного героя, загибеллю, близької до самогубства. Але в авторському погляді на життя немає безвихідності — сама можливість висоти людського духу, прозріння, морального очищення залишає в душі читача почуття просвітленості. Психологічна вірогідність образа Ромашова, всієї картини російського життя початку століття роблять добуток співзвучним сучасному читачеві. Вертаючись до поставленого на початку питанню — «людина й навколишній його мир» — відзначимо, що в російській прозі початку століття представлений широкий спектр відповідей на нього. Ми розглянули лише один з варіантів — трагічне зіткнення особистості з навколишнім його миром, його прозріння й загибелі, але загибелі не безглуздої, а утримуючий у собі елемент очищення й високого змісту