Переказ повісті О. І. Солженицина «Один день Івана Денисовича»

Ім’я Олександра Солженицина, довгий час колишнє під забороною, наконец-то по праву зайняло своє місце в історії російської літератури радянського періоду. Олександр Ісайович народився в грудні 1918 року. Після середньої школи Солженицин закінчує в Ростові-на-Доні фізико-математичний факультет університету, одночасно надходить заочником у Московський інститут філософії й літератури.

Не закінчив останніх двох курсів, іде на війну, з 1942-го по 1945-й командує на фронті батареєю, нагороджений орденами й медалями. У лютому сорок п’ятого у званні капітана арештований через у переписці критики Сталіна й засуджений на вісім років. Потім був у Казахстані. Однак з лютого 1957 року пішла реабілітація.

Після появи в 1962 році добутку «Один день Івана Денисовича» був прийнятий у Сполучник письменників. У сімдесятому році він визнаний гідним Нобелівської премії по літературі. В 1974 році у зв’язку з виходом першого тому «Архіпелагу ГУЛАГ» насильно вигнаний на Захід.

Такий нелегкий життєвий шлях письменника.

Чим притягає творчість Солженицина? Правдивістю, болем за що відбувається, прозорливістю. «Один день Івана Денисовича» задуманий автором на загальних роботах в Екибастузьськом особливому таборі. «Я тягав носилки з напарником і подумав, як потрібно б описати увесь табірний світ одним удень». Сам Солженицин називав цей добуток оповіданням. Повістю запропонували назвати в «Новому світі». Образ Івана Денисовича зложився із солдата Шухова, що воював з автором на фронті, загального досвіду бранців і особистого досвіду автора в особливому таборі муляром.

Оповідання одержало Нобелівську премію.

Солженицин розповідає година за годиною про один день ув’язненого, від підйому до відбою. І там працюють, сплять, їдять, сваряться й миряться, сперечаються, жартують. На перших сторінках автор відправляє читача разом із Шуховим у барак, санчастину, їдальню. Ми довідаємося життя ув’язненого зсередини.

Тут інша шкала цінності речам і відносинам. Вісім років табірного життя привчили Шухова бути уважним до всякого дріб’язку, тому що від цього залежить благополуччя, здоров’я й саме життя ув’язненого. Коли ми читаємо наприкінці повісті, що Шухов засипав «цілком задоволений», це приносить нам почуття жалю. Удачі Шухова виявилися в тім, що він уник табірних напастей: «не посадили… не вигнали… не попався… не занедужав…»

Герої повісті, що розділили одну долю з Іваном Денисовичем, з’являються в повісті непомітно. Це бригадир Тюрін, кавторанг Буйновський, герой Бухенвальда Сенька Левшин, Цезар Маркович, хлоп’я Гопчик… Селяни, солдати, інтелігенти, вони думають багато про що по-різному.

До війни Шухов працював у колгоспі, кормив сім’ю. Після поранення не пішов у медсанбат, повернувся в лад. Після оточення армії біг з полону, вибрався до своїх. Отут його й обвинуватили в зраді: мол, завдання німецької розвідки виконував.

Якби не підписав вирок з таким формулюванням, його б розстріляли. Досвід не пройшов для Шухова даром. Він дотримував табірного режиму, поклонявся наглядачеві, не сперечався з конвоєм. Але при цьому він мало поступався своєю гордістю, совістю, честю.

Шухову допомагають його життєва мудрість, лукавство й знання, що чого коштує.

У табірних умовах виявляється цінність найпростіших «матеріальних» елементів життя: їжі, одягу, даху над головою. Новим черевикам Івана Денисовича присвячене велике пояснення. Докладно розповідається про тютюн, про кашу. Їжу автор описує докладно. «Не вважаючи сну, лагерник живе для себе тільки ранком десять хвилин за сніданком, так за обідом п’ять, так п’ять за вечерею». Зайва пайка хліба — не просто підтримка, але й засіб незалежності від начальства. Поки ситий і сили ще є для роботи — і в голову не прийде принижуватися й випрошувати.

У Бога Блазнів не вірить. Він вірить у себе, у свою працю, у товаришів по бригаді, у бригадира Тюріна. Шухов знає, як ставитися до конкретної роботи. Дбайливо ставиться він і до інструмента.

Як би був потрібний Шухов у своєму селі. Одержуючи листа від дружини, Шухов переживає, як там з косовицею.

У Шухова збереглися серцеве відношення до людей, доброта, чуйність. Йому платять тим же. Другий головний герой повісті — бригада.

Відчувається гордість колективною працею. Коли Татарин веде Шухова мити підлогу до наглядацької, той упевнений, що товариші прибережуть йому сніданок. Повість Солженицина зберігає своє пізнавальне значення й донині.

Вона вражає жорстокістю й прямотою своєї правди.