Іван Франко, називаючи автора «Миколи Джері», «Кайдашевої сім’ї», «Хмар» талановитим майстром слова, «творцем живих типів», акцентував на його вмінні спостерігати життя, передавати побачене засобами слова. Вчений образно називав Нечуя-Левицького «великим артистом зору», «колосальним, всеобіймаючим оком» Правобережної України. «Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їхні характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само». У своїх кращих творах Нечуй-Левицький, за словами іншого дослідника літератури — Сергія Єфремова, «виявив себе справжнім майстром рідного слова і громадянином рідної землі».
Письменнику дорога історія рідного народу, його самобутність, йому болить втрата волі й національної гідності. Такими настроями спричинене прагнення Нечуя-Левицького якомога повніше відтворити на сторінках своїх повістей народні традиції, звичаї й обряди, сповнені, за його щирим переконанням, потужним духовним потенціалом і невичерпною відновлю вальною силою.
Чи не найяскравішою щодо цього є повість «Кайдашева сім’я». У ній читач натрапляє на докладний опис сватання, розглядин, обряду весілля, особливостей приготування національних страв і традицій частування, обряду похорону, ворожіння, знахарства тощо. Приміром, як мальовничо подає письменник традицію національного вбрання, особливо дівочого й жіночого, зокрема повсякденного й святкового. Ось Мотря, запрошена Карпом, збирається на музики: » Подруга-сусіда наділа Мотріна голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок, на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої…».
А ось стара Кай-дашиха збирається на оглядини до Довбишів: «Кайдашиха наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юпку, нову білу свиту, ще й жовті чоботи взула». Нечуй-Левицький описує деталі одягу, головних уборів з етнографічною точністю, милуючись вбранням, яскравими прикрасами й водночас ніби залишаючи свої описи в спадок нащадкам для відживлення національної пам’яті.
Послідовна розповідь про життя Кайдашів допомагає відтворити в уяві селянську садибу: хату, стайню, хлів, повітку, город, садок, леваду. Автор добре знає життя селян, майстерно відображає деталі оселі. Життя українського села повністю пов’язане з хліборобським календарем та церковними святами.
Родина Кайдашів живе за цими не одне століття встановленими правилами: працюють у будні, ходять до церкви у неділю та на свята, постяться по середах та п’ятницях, йдуть на прощу до Києва.
У повісті створено галерею народних тиПІв, які в сукупності творять обличчя українського народу в найрізноманітніших його виявах. Героїв твору змальовано в народно-пісенній традиції. «Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно і ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — бсе дихало молодою парубочою красою». Душевна привабливість Лавріна передається через його мову, поетичну та лагідну, ніби зіткану з пісні.
А народна пісня — це також споконвічна українська традиція, без якої не відбувається жоден обряд, жоден звичай. Отож незважаючи на тяжкі життєві обставини, у побуті українців багато музики. На весіллі, на вечорницях грають троїсті музики, а Лаврін, ідучи до сусіднього села до Мелашки, грає на сопілці: «Цілу дорогу юосопілка грала, то пісня ніби сама заспівалась».
Співає Мотря на зло свекрусі. Співає Кайдашиха за шиттям.
Героїв «Кайдашевої сім’ї » не можна назвати відверто гарними чи відверто поганими. Нечуй Левицький показує складне поєднання в образах Кай-дашів світлих людських почуттів та поривань і рис негативних — егоїзму, лайливості, скнарості тощо. Проте які б риси не були визначальними в характерах героїв, автор не вдається до песимізму, сподіваючись на перемогу здорового глузду. Письменник переконаний: тільки розрив із глибинною народною традицією зумовлює духовне зубожіння людини.
Соковиті й барвисті описи побуту й праці селян у Нечуя-Левицького критики іноді порівнюють з відомими побутовими картинами Еміля Золя. Проте особлива теплота, симпатія автора, якою овіяне життя селянина, вияв поезії народної душі в прозі українського письменника не мають відповідних паралелей у творах про селянство Золя, витриманих у темних, безпросвітних тонах .
Відтворенням кращих рис поетичноЇ, працелюбної української нації, викриттям гірших, що стали результатом руйнації національних святинь, відображенням звичаїв, побуту, традицій, духовних поривань українців письменник стверджує віру в незнищенність українського народу. Він мріє про день прийдешній, про повернення до духовних витоків, про відродження високої духовності. У цій мрії — нев’януча краса «Кайдашевої сім’ї», у ній те, що дозволило Максимові Рильському назвати повість Нечуя-Левицького «сонячним», хоч дещо й «захмареним» твором, у якому «все виконує свою визначену автором роль, веде свою мистецьку партію, як інструментал в хорошому оркестрі чи хорі».