Приклад твору на тему: Людина й природа в літературі

Однієї із проблем, які хвилювали й, мабуть, будуть хвилювати людство протягом всіх століть його існування, є проблема взаємин людини й природи. Найтонший лірик і прекрасний знавець природи Панас Опанасович Фет так сформулював її в середині XIX століття: «Тільки людина, і тільки вона одна у всій світобудові, почуває потребу запитувати, що таке навколишня його природа? Звідки все це? Що таке він сам?

Звідки? Куди? Навіщо? І чим вище людина, чим сильніша його моральна природа, тим правдивіше виникають у ньому ці питання».

О тім, що людина й природа зв’язані нерозривними нитками, писали й говорили в минулому столітті всі наші класики, а філософи кінця XIX — початку XX століття навіть встановили зв’язок між національним характером і способом життя російської людини, природою, серед якої він живе. Євгеній Базарів, вустами якого Тургенєв передав думку певної частини суспільства про те, що «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник», і доктор Астров, один з героїв п’єси Чехова «Дядько Ваня», що саджає й вирощує ліси, що думає про те, яка прекрасна наша земля, — от два полюси в постановці й рішенні проблеми «Людина й природа». Що гине Аральське море й Чорнобиль, забруднений Байкал і ріки, що висихають, наступаючі на родючі землі пустелі й страшні хвороби, що з’явилися тільки в XX столітті, — от лише деякі «плоди» людських рук. А таких, як Астров, занадто малі, щоб зупинити руйнуючу діяльність людей.

Тривожно зазвучали голоси Троепольського й Васильєва, Айтматова й Астафьева, Распутіна й Абрамова й багатьох, багатьох інших. І виникають у російській літературі лиховісні образи «архаровців», «браконьєрщик», «туристів-транзисторщиків», яким «зробилися під власні неосяжні простори». «На просторах» вони так граються, що за ними, як після Мамаєва війська, — спалені ліси, запаскуджений берег, дохла від вибухівки й отрути риби». Люди ці втратили зв’язок із землею, на якій вони народилися й виросли.

Голос сибірського письменника Валентина Распутіна в повісті «Пожежа» звучить гнівно проти людей, які не пам’ятають споріднення свого, своїх корінь, джерела життя. Пожежа як відплата, викриття, що як спалює вогонь, що знищує на швидку руку побудоване житло: «Горять ліспромхозовські склади в селі Соснівка». Повість, за задумом письменника, створена як продовження «Прощання із Запеклої», говорить про долю тих, хто…зрадив свою землю, природу, саму людську суть. Прекрасний острів знищений і затоплений, тому що на його місці повинне бути водоймище, залишено все: будинки, городи, неприбраний урожай, навіть могили — місце святе для російської людини.

За вказівкою начальства все повинне бути спалене. Але природа противиться людині. Як хрести, стирчать із води обгорілі кістяки дерев.

Гине Матера, але гинуть і душі людей, губляться духовні цінності, що зберігалися століттями.

І як і раніше самотні продовжувачі теми чеховського доктора Астрова Іван Петрович Петров з повісті «Пожежа» і баба Дар’я з «Прощання із Запеклої». Не почуті її слова: «Ця земля вам одним належить? Це земля вся належить хто до нас був і хто після нас прийде».

Тональність теми людини й природи в літературі різко змінюється: із проблеми духовного зубожіння вона перетворюється в проблему фізичного знищення природи й людини. Саме так звучить голос киргизького письменника Чингіза Айтматова. Автор розглядає цю тему глобально, у загальнолюдському масштабі, показуючи трагічність розриву зв’язків людини із природою, з’єднуючи сучасність із минулим і майбутнім.

Нищівний і заповідний ліс, що продає, Орозкул перетворюється в бикоподібну істоту, що відкидає народну моральність і відсторонилася від життя рідних йому місць Сабиджан, що уявив себе більшим міським начальником, проявляє черствість і неповагу до померлого батька, заперечуючи проти його похорону на родовому цвинтарі Ана-Бейт, — це «герої» роману «Буранний полустанок». В «Пласі» до межі загострений конфлікт між природою й «темними силами», і в таборі із позитивних героїв виявляються вовки. Ім’я вовчиці, що втрачає з вини людей один виводок за іншим, — Акбара, що значить «велика», а очі її охарактеризовані тими ж словами, що й очі Ісуса, легенду про яку Айтматов зробив складовою частиною роману. Величезна вовчиця не погроза людині.

Вона беззахисна перед вантажівками, що мчалися, вертольотами, гвинтівками.

Природа нещадна, вона має потребу в нашому захисті. Але як часом кривдно за людину, що відвертається, забуває про неї, про всьому доброму й світлому, що тільки є в її надрах, і шукає своє щастя в помилковому й порожньому. Як часто ми не прислухаємося, не хочемо чути сигнали, які вона без утоми посилає нам. Свої міркування я хочу завершити словами з оповідання Віктора Астафьева «Падіння аркуша»: «Поки падав аркуш; поки він досяг землі, ліг на неї, скільки ж народилося й умерло на землі людей? Скільки відбулося радостей, любові, горя, лих?

Скільки пролилося сліз і крові? Скільки звершилося подвигів і зрадництв? Як осягнути все це?»