Прославляння живих сил нації в повісті Тургенєва «Записки мисливця»

Вихід героїв до природи аж до злиття с. нею усуває в книзі різкі границі між характерами й груповими єдностями. Шлях до епосу відчуємо навіть у нарисах, що обрамляють цикл: від Тхора й Калинича на початку до Лісу й Степу наприкінці. Причому вже Тхір оточений атмосферою лісової відособленості (його садиба розташовувалася «посередині лісу на розчищеній і розробленій галявині»), а Калинич своєї бездомностью й щиросердечною наспівністю те саме що степові простори, м’яким обрисам пологих пагорбів (порівн. з пісень Якова Турка «Не одна в поле доріженька пролягала»).

Гімн лісу й степу у фіналі «Записок…»- це й прославляння живих сил нації. Не тургеневский чи хід використовував Н. А. Некрасов у роботі над поемою «Мороз, Червоний ніс»? Життєві долі й характери людей у цій поемі теж зображуються в єдності із природним миром. У фіналі річного кругообігу, завершуючи творчий цикл, коштує зима.

Вона несе людині, що прилучається до її морозної стихії, величну, трагічну смерть. У поемі існує струнка ієрархія між порами року й часом людини. У дітях Дар’ї й Прокла грає весняний початок, вони й зовні й внутрішньо розкриваються через образи весняного цвітіння. Щоки Маші — маків колір, сині вічка — волошки, русяві коси — житні колосся. Гришуха «зростається» із зеленим кущем гороху настільки, що навіть у рухах хлопчати прослизає подібність із ним. Він вертиться в’юном, як чіпкий гороховий паросток. От і Савраска чи ледве не уведений в оману: «Горох апетитно жує й у м’які, добрі губи гришухино вухо бере».

Першу молодість Дар’ї й Прокла супроводжує образ літнього дозрівання, цей час сінокісної пори й серпневого збирання хлібів. Батькам Прокла незмінно супроводжує зимовий мотив.

Природа в Р1екрасова більше драматична, чим у Тургенєва. Горе, що подужало Дар’ю, передається через послідовну зміну образів літньої, осінньої й зимової природи. Навіть поїздка Дар’ї в ліс по дрова пов’язана з мотивом холоду («хата настудилася»).

Спочатку домашнє тепло протистоїть холоду в природі («як саваном снігом одягнена, хатинка в селі коштує… «). Потім будинок залишають діти («до сусідки звели ночувати зазябнувших Машу й Гришу»). З похорону Дар’я вертається в застуджену хату.

Зима, що доконала Прокла, загрожує тепер і Дар’ї, виселяє її з будинку, заманює в лісову глухомань, у крижані хороми Мороза. З тією же послідовністю рухається в поемі й тема зліз » горюшки-удови». Якщо на початку вони рівняються з дощем, що зарядив надовго, те в п’ятому розділі з ними зв’язана вже атмосфера осіни, вони, як зерна, які беззвучно роняє перезріле колосся. А наприкінці поеми сльози Дар’ї перетворюються в примарні дарунки Мороза, крижані алмази й перли: Іншу на дерево кине, На плашку, — і дивишся, вона Перлиною великої застигне — Біла, і кругла, і щільна.

Образ’ величної слов’янки Некрасов малює в оточенні літньої природи. Кульмінаційні рядки («я видивал, як вона косить») говорять про жарку сінокісну пору. Холодіючій, замерзаючій Дар’ї літо мариться в ідилічному сні. Цей сон, повертаючи кінець поеми до її початку, надає образу величної слов’янки тимчасову відносність, а фіналу поеми — трагічний оптимізм. «Величавість» у світі, що рухається, поеми — лише етап у житті російської селянки й у долі Дар’ї в тому числі. Та й у мріях Дарьи, що холоне, ідилічний сон не безумовний. Він уточнюється сном іншим!

Жарке літо без Прокла, не менш загрозливе тепер овдовілій селянці, чим зима. У цьому сні Дар’ю обступає «сила незліченна», «рать» спілих колось, і «травушки рвуться, шумлять». Тема «осінніх» зліз Дар’ї, що вперше з’явилася в лапідарному порівнянні п’ятої глави, одержує тут подальше поетичне життя в образі хлібного поля, що минає перезрілими зернами-слізьми:

Витече, витече за грунтів Вся наша матінка-жито…

Драматизм цих картин збільшується тим, що вес живе, весняне, літню й осіннє, іде в область сну й мрії, а в дійсності Дар’я замерзає, одягається Морозом «у блискаючий іній». «Блискаючий іній» — символ зими й гарний трагической смерті — один з лейтмотивів поеми, що стосується багатьох її героїв. В інеї шапка, вуси й борода батька Прокла, що нерухомо застигло на високому могильному бугрі. Мороз любить «у глибоких могилах небіжчиків в іній виряджати», його борода сіяє колючі голки інею, холодне зимове небо — його блакитний палац. Мороз у поемі — чарівник і чарівник, здатна міняти свій вигляд, вселятися в душі різних людей. Вовлеченность народної долі в круговорот життя природи має в поемі Некрасова глибокий змістовний зміст. Тут і сила й слабість народного характеру: його «хорова», велична монументальність, з одного боку, і індивідуальна нестійкість — з іншої. На відміну від Тургенєва Некрасов загострює свою увагу не тільки на трудових основах життя селянина, але й на драматичних наслідках його вікової залежності від влади землі, від стихійних сил природи. Однак і в Тургенєва в «Записках мисливця» мир природи далеко не однозначний у його відношенні до людини. Поряд з живими силами в ньому теж є сили зле, вороже, мертвуще життя. Найчастіше при аналізі «Записок…» ми звертаємо увагу на красу природи й не зауважуємо, що в Тургенєва вона теж не вільна від драматичних початків. У книзі є стійкий, повторюваний мотив виродливої, потворної природи. Е. М. Єфімова в цікавій статті про пейзаж «Записок мисливця» звернула увагу на лейтмотив яру. Уперше він виникає в «Хорі й Калиниче», де швидко повідомляється про те, що орловське село звичайно розташоване «біля яру» і що в ній, «крім деяких рокит… деревця на версту навкруги не побачиш» (З, IV, 7). Заблудлим, захопленим похмурим мороком ночі мисливець випробовує в «Бежине лузі» «дивне почуття», коли попадає в лощину, що мала вид «майже правильного казана з пологими боками»: «На дні її стирчало стійма кілька більших білих каменів,- здавалося, вони сповзлися туди для таємної наради, — і до того в ній було немо й глухо, так пласко, так унило висіло над нею небо, що серце в мене стислося» (З, IV, 94-95; виділено мною.- Ю. Л.). Образ страшними, проклятими людьми урочища не раз виникає на сторінках «Записок мисливця». Така, наприклад, прорвана у Варнавицах гребля — місце, по оповіданнях селянських хлопців, «нечисте й глухе». «Навкруги всі такі байраки, яри, а в ярах всі казюли водяться» (З, IV, 102). Не випадково серед цієї страхаючий народ погані з’являється на старій греблі примара пана Івана Иванича, що повстало з могили в пошуках трави-розри-трави. Пейзаж такого роду концентрує й згущає в собі вікові народні лиха, страхи й негоди. Випромінювані стихійними силами природи, вони зберігають в «Записках мисливця» глибокий соціальний зміст, пов’язаний з росіянином \ кріпосництвом. Тургенєв звертається до такого пейзажу й згодом, у своїх романах. Згадаємо, наприклад, Авдюхин ставок, місце, біля якого Наталя призначила побачення Рудину. Це ставок, що давно перестав бути ставком. «Років тридцять тому назад його прорвало, по рівному й плоскому дну м мулом, так по залишкам плой з тих пор його закинули. Тільки яру, ніколи затягнутому жирні тини можна було догадатися, що тут був ставок. Відразу існувала садиба. Вона давним-давно зникла. Дві величезні сосни нагадували — про неї; вітер вічно шумів і тужно гудів у їх високій, худій зелені… У народі ходили таємничі слухи про страшний злочин, нібито доконаному в їхнього кореня. Воістину «духом німим і глухим» виконані подібні картини в «Записках мисливця», де |они досягають кульмінації в оповіданні «Співаки». Село Колотовка стоїть на пагорбі, від верху до низу розсіченому «страшним яром, що, зяючи, як безодня, в’ється, розритий і розмитий, по самій середині вулиці». Цей мотив знівеченого людськими й природними зусиллями безжиттєвий пейзаж розвивається в «Записках мисливця» по тимі ж самим художнім закономірностям, які діють у динаміку характерів книги. Зло кріпосництва в художньому контексті «Записок…» розростається в образ універсальний, що охоплює не тільки численних героїв з поміщиків, але й частиною селянський мир, а далі, згідно з художньої скую природу.