Тема твору: Що мене приваблює в образі Максима Беркута?

Гортаючи сторінки повісті І. Франка «Захар Беркут», я ніби опиняюсь у далекому минулому, де руський народ протистоїть ордам кочових племен. Я бачу і старого, вже сивого Захара Беркута, і чарівну Мирославу, «чорні палкі очі» якої пильно все спостерігають. Але ось з’являється наймолодший син Захара Беркута — Максим, що, «мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом». Хто він, цей Максим Беркут?

Що він за людина, які знає секрети, що до нього так тягнуться люди?

Він — «дитя гір». Можливо, це і приваблює мене в ньому, адже він не набрався нещирості, заздрості. Максим — простий, як сама земля, як величезні гори, як стрімкі річки, як кришталеве повітря.

Здається, все він черпає з самої душі природи і збирає у своєму серці.

Мені подобається і безстрашність, сміливість Максима. Його природний розум, кмітливість. «Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок», — пише Іван Франко. Я ніби бачу, як пихатість боярської служби поступово переходить у повагу до Максима. Адже він дає розумні поради, а головне, врятовує дочку боярина Мирославу, коли вона потрапила у лігво ведмедів. Я захоплююсь його рішучістю й одночасно скромністю, бо Максим не хизується своїм подвигом.

На мій погляд, зіткнутися з розлюченою ведмедицею та ще й перемогти її, причому врятувавши людину, — це справжній подвиг.

Максимові властиве почуття власної гідності. Щиро покохавши Мирославу, він просить Тугара Вовка згоди на одруження, але, почувши у відповідь зневажливі слова, «випростувався перед боярином, мов молодий пишний дубчак, і сказав лагідним, але певним голосом: «Нічого злого я не сказав тобі… Невже ж між твоїм, боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити?..» Вирісши в громаді, де всі були рівноправними, Максим не міг передбачити, який гнів викличе його прохання в пихатого та зарозумілого боярина.

Приваблює мене В Максимові його безмежна любов до свого народу, до рідної землі, його патріотизм: «Се наша Тухольщина, наш рай! — сказав Максим, обкидаючи оком долину, і гори, і водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство!» Людина, яка так безмежно любить свою землю, ніколи не зможе її зрадити. Навіть у полоні, у кайданах. Мужність, відвага Максима викликали захоплення навіть у самого Тугара Вовка: «їй-богу, славний молодець…

Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!» Максим — герой, який ніколи не зіб’ється на шлях зради. Я гадаю, як він воїном був у бою, воїном залишився і в кайданах, хоч його тіло і роз’їдали невільницькі ланцюги, дим згарищ рідної Тухлі і батьківської домівки до сліз ятрив йому очі, запирав дух у грудях. «Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!» — ось відповідь

Максима на підступні пропозиції Тугара Вовка ціною зради купити собі волю. Це відповідь гордої, незламної людини. Мене приваблює і те, що Максим громадські інтереси ставить вище особистих. Він розуміє, що його життя небагато варте, порівняно з долею верховинців, запрян, яких знищать монголи, якщо їх пустити в гори, і тому схвалює рішення батька не обмінювати його на рештки монгольського війська, що зайшло в тухольську долину, а вийти не змогло. Максим гордий за свій народ, який нещодавно бився з ворогом, і був певний у його перемозі.

Він знав, що тухольш будуть битися до останнього, щоб знищити всіх загарбників. Скільки потрібно мужності та відваги, щоб не припиняти боротьбу і в полоні! Через Мирославу Максим переказує тухольцям свій план остаточної. розправи з монголами, обдурює їхнього ватажка Бурунду, обіцяючи йому нібито показати вихід з тухольської долини.

Подобається мені Максим і чистотою почуттів. Адже зоря його життя — Мирослава, засвітившись вогнем вірної любові, ніколи не згасала. Максим не загинув.

У двобої з Бурундою він переміг. Його рятунок викликав радість в усіх тухольців. «Навіть ті. шо потратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою». Викликав рятунок Максима почуття радості і в моєму серці, адже разом з цим гегюєм пройдено багато шляхів.

Я перегортаю останню сторшку і прощаюся з героями повісті. Але в моєму серці ще довго буде жити мужній образ Максима Беркута, вірного патріота з ніжним сетшем. з люблячою душею.