Твір на тему: — Лермонтов — наш сучасник

Творчість Лермонтова — це історія покоління 30-х років XIX століття, покоління, якому дісталася важка доля людей епохи «безвременья», коли все краще в людях губилося, тому що вони не могли знайти застосування своїм «силам неосяжним». Але чи можемо ми ськазати, що це трагедія тільки сучасників Лермонтова? Чому багато поколінь російських людей читають і перечитують добутку великого поета й прозаїка? Мені здається, що Лермонтов указав на багато рис, властивому російському суспільству й людині в цілому, незалежно від часу. Крім того, чи не так вуж відрізняється наша епоха від тої, котру відбив поет? Досліджуючи проблему взаємин особистості й суспільства, Лермонтов підкреслює самітність людини в юрбі.

Його ліричному героєві тісно в тих рамках, які створюються у світлі. Бути вільним від свого часу не можна.

І це справедливо й для нашої епохи. Так, у нас більше можливості діяти, але мені здається, що все, що робить більшість моїх сучасників, вони роблять для себе. Люди 90-х років XX століття стали індивідуалістами, на другий план відходять подання про добро й зло, про честь, про взаємодопомогу. Ми звикли до того, що покладатися в житті можна лише на себе, а тому виникає дивовижна роз’єднаність між людьми. Згадаємо, до якого висновку приходить Печорін, якого я вважаю людиною, що втілила крайній індивідуалізм: «Я говорив правду — мені не вірили: я почав обманювати; довідавшись добре світло й пружини суспільства, я став вправний у науці життя…» Герой роману Лермонтова навчився бути потайливим, злопам’ятним, жовчним, честолюбним, але зробився при цьому, по його ж словах, моральним калікою.

Лермонтов аналізує проблему моральності й приходить до переконливого висновку, що осмислене протиставлення себе іншим людям веде до того, що людина перестає відчувати границю, за якої починається вседозволеність, що веде до загибелі всього, із чим стикається той, хто загордився себе «надлюдиною». Щось подібне ми спостерігаємо й зараз. Правда, Печорін відчуває свою перевагу над людьми тому, що він здатний більш глибоко осмислити все, що відбувається навколо, а в наш час «сверхлюдьми», яким доступно й дозволено всі, починають уважати себе грубі й неосвічені хами, які визнають тільки владу грошей. Втім, різниця ця, принаймні для мене, дуже істотна. Так само, як і в часи Лермонтова, теперішню трагедію переживає зараз саме особистість мисляча. Що ж їй залишається?

Один з можливих варіантів — піти в мир дум, спогадів, фантазій. Лірика Лермонтова підказує нам шлях лікування душ, що ськладається в пошуку гармонії із природою, з вічним. Мій улюблений вірш Лермонтова «Виходжу один я на дорогу… «. Почути голосу Бога, «забутися й заснути» — от що примирить із життям людини в епоху, коли втрачена гармонія відносин між людьми, людини, що нічого не чекає від життя й не хоче жалувати про минуле. Самітність людини серед людей — от та проблема, що я вважаю найбільш актуальної у творчості Лермонтова.

І зараз ми бачимо самітність сильної особистості, самітність у любові й дружбі. Як хочеться, щоб люди перестали жити за законами індивідуалізму й звернулися до тому, без чого гармонічне існування людини у світі неможливо.