Зразок твору: Ідея духовного багатства людини у романі О. Гончара «Собор»

А якщо людина втрачає пам’ять, віру, посягає на найдорожче? «Манкурт», — кажемо ми, згадуючи роман киргизького письменника Ч. Айтматова «І поки вік триває день», а зокрема, легенду про людину, якій жахливими тортурами відібрали пам’ять, зробити з неї раба, який підняв руку на найсвятіше — на матір. І якщо, у Ч. Айтманова — це легенда, хоч не безпідставно розповідає її письменник, то в О. Гончара є «герой» подібний — Володька Лобода. Тільки різниця в тому, що таким він стає з власної волі.

«Батькопродавець!» — ось ганебле ім’я, яким затаврувала «юшкоїда» За чіплянка. Це один з тих, хто не дослухався до думки народної, хто плодив показуху, дбаючи не про державні справи, а про особисту кар’єру. Це він придумав «взяти собор у риштовання».

Так була на довгі роки узаконена ця брехлива видимість ремонту дорогоцінної пам’ятки архітектури.

Так він став зачіплянським «генієм», відтоді й «сидить на культур».

«Але ж красень, стервець, — не заперечує величі собору Володька Лобода. А далі жах проймає за його слова: «… їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились… Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини!

Дивний народ».

Уявімо собі на мить, що французи перестали вважати святинею Собор Паризької Богоматері, що італійці нищать свої геніальні пам’ятки… А наша рідна земля?! Скільки витерпіла вона вандалізму, манкурства, яничарства. Тому, коли поповзли чутки, що собор у Зачіплянці будуть руйнувати, адже були такі, що «Десятинну у Києві знищили, Михайлівський золотоверхий на очах у всіх зруйнували», тепліше стає на душі від того, що не залишилися люди байдужими.

Тоді і Вірунька, і Леся-фронтовичка, і Костя-сліпий танкіст, і Ягор Катратий, і Федягпрокатник, і Шпачиха — всі, хто живе по правді, збагнули, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, йдеться про їхню честь і сумління.

Страждає собор не менше від людей. Перед відвертістю і чистотою думок Миколи Баглая відчиняє він свої двері і кличе в минуле. Після зруйнування Січі вирішено було «на сумовитій раді» лицарів Запорожжя: збудуємо собор, щоб непокора в цім витворі стала серед степів на віки. Тому радів Микола щиро за своїх зачіплянців. Потреба собору, потреба краси, так само як і огида до руйнування, видної завжди жевріла в цих людях.

Прийшло розуміння, що є речі, без яких «душа озлидніла б»: «Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми?»

Якби ота краса, що побачила її Єлька вгорі собору, раніше їй відкрилась, не було б у неї найтемнішої ночі її падіння. Ніби оглухнувши, «забувши про всі комбікорми», стояла вона серед собору і дивилась туди, в глибінь найвищої з бань, де все зосталось, як було при перших майстрах. Подихом краси і величі своєї собор одних звеличує, додає снаги і сили, а інші перед ним мізерніють, нікчемніють. «Оце ті, що без соборів у душі», — з жалем говорить учитель про «золоту молодь». А мелодії, які виводив молодий Ізот Лобода у тому соборі, залишили слід у його душі позавжди.

Своєю добротою та щирим слово допоміг він Єльці вдруге не схибити у житті. Мов на святу, мов на мадонну, дивився Баглай на неї. Тільки багата духовно людина може так обдарувати другу «щедрістю своєї душі».

А «ніжна мова руки» підтримувала її так, мовби вона якесь «серпанкове створіння».

«Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!» — слова, сказані учителем Хомою Романовичем «стишеним і утаємниченим» голосом, промовляють до нашого серця имим письменником. Духовно багатими людьми мріяв бачити митець українців.

Країна — незалежна, сильна, гопда, — то була і назва, і суть найзаповітнішої книги, над творенням якої працював до останньої хвилини Олесь Гончар.