Соціальна й філософська проблематика п’єси М. Горького «На дні»

За всіх часів людин прагнув до пізнання свого «Я», мети й сенсу життя. Вічні проблеми людського буття намагалися дозволити Пушкін і Гоголь, Толстой і Достоєвський. М. Горький не став виключенням, але в нього зложилося своє розуміння людини і його життєвого призначення, що відрізняється від філософських концепцій його попередників. Щодо цього показова п’єса Горького «На дні». Цей добуток — обвинувальний акт суспільству, що викидає людей на «дно життя», лишая їхньої честі, достоїнства, витравляючи високі людські почуття. Але й тут, «на дні», триває влада «хазяїв життя», представлених у п’єсі лиховісними фігурами власників нічліжки.

Такої суворої, нещадної правди про життя соціальних низів, про їхню безпросвітну долю світова драматургія ще не знало Під похмурими, темними зводами костилевской нічліжки виявляються люди з різними характерами, вихідці з різних суспільних шарів. В одному приміщенні існують старі й молоді, самотні й сімейні, чоловіки й жінки, здорові й хворі, голодні й ситі Скупченість і страшна вбогість породжують взаємне роздратування, сварки, бійки й навіть убивство.

Люди, відкинуті до печерного існування, звіріють, втрачають людський вигляд, сором і совість, зневажають моральні норми Нічліжка Костилевих нагадує в’язницю, недарма мешканці її співають тюремну пісню «Сонце сходить і заходить». Потрапили в їхній підвал належать до різних суспільних шарів, але доля у всіх одна — нікому не вдається вибратися з нього. Слюсар Кліщ уважає нічліжку лише тимчасовим пристановищем, сподіваючись, що завзята чесна праця врятує його. Спочатку він навіть презирливо ставиться до нічліжників, протиставляючи їм себе: «Я — робоча людина… мені дивитися на них соромно… я з малого років працюю… ти думаєш, я не вирвуся звідси?

Вилізу… шкіру здеру, а вилізу».

Але мрії Кліща не збуваються. Незабаром він змушений стати звичайним мешканцем нетрів Для більшості нічліжників все краще в минулому: для Барона — це забезпечене життя, для Актора — творча робота. Однак, як говорить колишній телеграфіст, а тепер шулер, Сатин, «у кареті минулого — нікуди не виїдеш». Горький не знайомить читачів з історією життя своїх героїв, про неї в п’єсі говориться швидко. Сьогодення в постояльців нічліжки жахливо, а майбутнього в них і зовсім немає. Минуле наклало на їхню особистість незгладимий відбиток Але «На дні» не побутова, а соціально-філософська п’єса, в основі якої лежить ідеологічний конфлікт. У ній протиставляються різні погляди на людину, на правду й неправду життя, на мнимий і справжній гуманізм.

В обговоренні цих більших питань у тій іншій мері беруть участь майже всі нічліжники. Для горьковской драматургії характерні діалоги-суперечки, що розкривають соціальні, філософські й эстетические позиції персонажів. Словесні двобої характерні й для героїв цієї п’єси Багато загальноприйнятих істин відкидаються ізгоями суспільства. Коштує, наприклад, Кліщеві сказати, що нічліжники живуть без честі й совісті, як Бубнов відповість йому: «На що совість? Я — не богатий», а Васько Попіл приведе слова Сатину: «Усяка людина хоче, щоб сусід його совість мав, так нікому, бачиш, не вигідно ма-те її». Суперечки про людину ведуться між мешканцями нічліжки протягом всієї п’єси, але загострюються вони у зв’язку зі зникнення мандрівника Луки. Оцінка особистості Луки і його ролі в житті нічліжників неоднозначна.

З однієї сторони: «Гарний був дідок! » (Настя); «Він жалісливий був» (Кліщ); «Старий гарний був…

Закон душі мав!.. Не кривдьте людину — от закон» (Татарин); «Людина — от правда… Він це розумів…» (Сатин).

З іншої сторони: «Старий-шарлатан» (Барон); «Правди він… не любив, той^-те-стар-те… » (Кліщ) і т. д. Обидві ці точки зору правильні. Сутність позиції Луки розкривається у двох притчах.

Перша — це оповідання мандрівника про те, як він пошкодував двох грабіжників, що замишляли вбивство, нагодував і обігрів їх, тобто на зло відповів добром. У притчі про «праведну землю» ставиться питання про те, що важливіше для людини — правда або надія. Лука вважає, що, нехай і брехлива, але надія «Брехав з жалості до вас», — говорить про героя Сатин. Ця неправда давала людям сили жити, пручатися долі й сподіватися на краще. Коли ж обман розкрився, реальне життя жахнуло Актора — і він повісився, Настя вдалася у відчай, Васько Попіл потрапив у в’язницю при першій же спробі змінити свою долю Таким чином, філософія Луки містить у собі й християнське довготерпіння, і чуйність до чужого страждання, і тверезий реалізм. Це одна з точок зору в суперечці про людину — «неправда в порятунок». Їй вірять слабкі, вразливі люди, як вірять вони в «золоті сни».

Це Актор, Попіл, Настя. Тим же, хто знаходить опору в собі самому, не потрібні ні жалість, ні заспокійлива неправда Інший погляд на людину в Бубнова. Він сповідає правду факту: не слід намагатися щось змінити, потрібно упокоритися зі злом і плисти за течією.

Самий нищівний удар філософії Луки й Бубнова наносить Сатин, що теж, щоправда, не піде далі своїх слів про всесильну людину, Людину з великої букви, але саме він висловлює думку про те, що порятунок людини в ньому саамом. Кожний з останніх трьох актів п’єси закінчується смертю: Ганни, Костилева, Актора. Ці події свідчать аж ніяк не тільки про морально-побутові підвалини «босякування». Тут важливий філософський підтекст. У фіналі другої дії Сатин кричать: «Мерці — не чують! Мерці не почувають…

Кричи… реви…Мерці не чують!

«. Животіння в нічліжці мало чим відрізняється від смерті. Обитающие тут «босяки» так само глухі, сліпі, як порох, відданий землі. Рух драми Горького сполучено із пробудженням «живих трупів», їхнього слуху, емоцій.

У четвертій дії відбуваються складні процеси в сонній душі, і люди починають чути, почувати, щось розуміти. «Кислотою» невеселих роздумів очищається, як «стара, брудна монета», загартовується думка Сатину Саме тут таїться головний зміст фіналу п’єси. По думці автора, тільки віра людини у свої власні сили і його мужність зможуть змінити навколишній світ Фінал п’єси неоднозначний. Висунувши в монолозі Сатину ідею сильної особистості, автор допомагає героям щось відчути, щось зрозуміти, усвідомити. Але відповіді на питання автора: «Що краще: істина або жаль? » — у п’єсі немає.