Специфіка викладання предмета «Закордонна література»

Учитель нової дисципліни повинен чітко усвідомлювати, у чому ж саме полягають її особливості. Важливо відзначити винятковість появи в системі утворення України дисципліни «Закордонна література», що уведена в школах з 5 по 12 класи Вона буде прилучати учнів до фундаментальних цінностей миру (зокрема в площині реалізації полікультурного утворення) і буде сприяти культурному входженню України у світове співтовариство. Завданнями закордонної літератури як шкільного предмета є вивчення кращих добутків світового письменства, розвиток художнього смаку й уміння самостійно працювати із творами світового мистецтва, свідомо сприймати закладені в слові духовні цінності й відстоювати їх вжизни. На сьогодні ми не знаємо ні однієї країни миру, де б ще в систему утворення була уведена така дисципліна Будь-яка шкільна дисципліна, а особливо гуманітарна, повинна мати, насамперед, виховну спрямованість. Нова програма утворення України відмовилася від старої, традиційної для радянських часів методології викладання літератури в школі. Нині ціла армія науковців-теоретиків, методистів, учителів працює в цьому напрямку, тому що саме з визначення методологічних основ необхідно починати впровадження будь-якої навчальної дисципліни Вивчення літератури в школі грунтується на дидактичних, літературознавчих і методичних принципах.

Найважливішими з них є традиційні, котрих дотримується вчитель-словесник (науковість, історизм, зв’язок навчання й виховання, доступність, посильность, спрямованість на розвиток учня, аналіз добутку в єдності форми й змісту, взаємодія мистецтва й дійсності в естетичній свідомості учня, особистісна характер читацької й літературознавчої діяльності, зв’язок літератури із законами художнього мислення й ін.), і нові, які він повинен ще осмислити: принципи нерепресивної свідомості (синонім — толерантність, у США вживаються терміни мультикультурализм і політична коректність), реабилитационности, іманентності, країнознавства, компаративности, контекстного розгляду літературних явищ, репрезентативності, етнокультурности, міжнаціонального підходу й ін. Майже кожний з нових принципів, назви яких сьогодні визначаються по змісту й всебічно обговорюються, має кілька дефініцій. Автор розділяє точку зору О. Пронкевича щодо визначення назви принципу нерепресивної свідомості, що затверджує: «Нерепресивну свідомість — це не просто спосіб мислення, а модель поводження, етична позиція, що передбачає якісно інше відношення до «чужого», «незвичайному», «нетрадиційному».

Це не проста толерантність, а толерантність активна Ще Вольтер говорив: «Мені зовсім не подобаються ваші думки, але я готовий віддати своє життя за те, щоб ви мали можливість їх висловити…». Викладач закордонної літератури повинен бути надзвичайно чутливим і здатним до перевтілення, тому що щораз він змушений відмовлятися від власного «Я» і розчинятися цілком у словесній матерії художника, чиї добутки він викладає… Це таки давня істина: високе космополітичне мистецтво (а саме таким за змістом є предмет закордонної літератури!

) цивілізує людини, привчає його жити в широкому й відкритому світі…». Що стосується репрезентативного принципу, те, по глибокому переконанню Е.

Волощук, він повинен «увійти в методологічне ядро предмета «Закордонна література», будучи усвідомленим практикуючими філологами як норма…». Не можна не погодитися й з її твердженням про те, що «…курс закордонної літератури — значно більше, ніж будь-який курс національної літератури, розімкнутий у простір світової культури, і тому його завдання — не стільки конструювати ряд першорядних імен у їхньому взаємозв’язку, скільки висвітлювати духовний і естетичний досвід (індивідуально-авторський, національний, культурно-історичний), що втілився в конкретному добутку…

«. Аналіз проблем нових принципів навчання світовій літературі втримується в роботах Д. Затонского, Д. Наливайко, Т. Денисовій, Ю. Булаховской, К. Шахової, О.

Николенко й ін. Кожний з них має свою точку зору, своє переконання щодо вивчення світової літератури в школі, але все прагнуть до одному: повернути учнів до книги, навчити їх вдумливо читати, яскраво відчувати, критично мислити й плекати це високе й плідне мистецтво Кожна національна література, займаючи своє гідне місце у світовому літературному процесі, відрізняє себе, насамперед, своєю специфікою. Згадаємо Платона, З. Фрейда, А. Камю, Г.

Сковороду, Г. Костомарова й наших сучасників И. Дзюбу, Д. Наливайко, Д. Андрєєва, Р. Гачева.

Останній досліджував проблему «національні образи миру» понад тридцять років, написавши дванадцять книг. Одну зі своїх книг, що так і називаються «Національні образи миру», він почав словами: «Всі добре в житті я пізнав: любов, природу, культуру, волю торжества… — тільки от миру не бачив, а дуже тягло. І на доказ цієї потреби бачити мир і різні країни, уявити інші типи життя й думки — узявся я досліджувати й описувати національні образи миру.

Це мій спосіб подорожувати: розумом і уявою. На рік-другої я поринаю в ту або ту країну: оточивши себе книгами про її природу, історію, релігії, кухні, — мову, літературу й науку її вивчаю, музику слухаю, живопис, кіно, театр видивляюся. Внаслідок такого проникнення виробляється якась картина цього миру, і я пишу черговий національний портрет».